12.2

   — А це завдяки тій дурепі, яку відрахували раніше. Альва Мінор, здається. — він перегорнув кілька сторінок справи, перевіряючи пам’ять.

   — Не зрозуміла. Вона тут до чого?

   — А мене більше цікавить інше. Прокляття було на твою подругу — Ліннею Плуер. А в ліжку лорда Тенліда опинилася ти. Невже просто збіг? І чому в цій справі є невеликі… відхилення?

   — А в матеріалах про це нічого не вказано?

   — Ні. Є ще щось, чого я не знаю?

   — Я у снах бачу майбутнє. Але після зриву мені досі нічого не снилося.

   — Як цікаво, — нахилився вперед, в очах спалахнув інтерес. — Наскільки воно наближене до реальності?

   — Максимально, — тихо відповіла, повторюючи його рух. — А ще цікавіше те, що я можу його змінювати.

   — Я хочу це побачити.

   — Обов’язково покажу. Коли приведу себе в норму.

   — Буду чекати з нетерпінням.

   — Так от, — продовжив він, — ця Альва дала пані Корт одне цікаве зілля. Воно подовжує дію будь-якого заклинання за умови, що носій помре.

   — Навіщо їй це? Вона ж була в нього закохана.

   — Не змогла жити з думкою, що він буде щасливий без неї.

   — І що з нею?

   — Вона прийняла зілля. І теж померла — з надією, що він піде за нею.

   — От дурна-а-а… Звідки відомі такі подробиці?

   — Пан Франг допитував. Під контролем лорда Грума.

   — А-а-а… зрозуміла. Повертали душу.

   — Саме так. І ще вивідали, яке зілля потрібне для відновлення. Інакше леді Грум було б важко. Та дівчинка зростала серед темних відьом — у них своя система підготовки зіль.

   — Усі живі й здорові. Я зробила все вчасно.

   — Ти молодець. Хоча, звісно, якби не зрив…

   — Зачекай. Поясни мені ось що. Грума не було на території академії. Але коли він прибув, то за мить опинився поруч із цією… Ловісою. Як так вийшло? Він же мав би шукати мене.

   — Пам’ятаєш, коли Хал підкинув тобі «шпигуна»?

   Я кивнула, пригадуючи власне роздратування.

   — Він зробив це через неї. Виявляється, вона обожнювала некромантів. Достатньо було темному мило почати з нею розмову — і вона була готова на будь-що заради продовження спілкування.

   — Хал мило спілкувався з дівчиною? — я ошелешена. — Це неможливо!

   Цього разу Моїр розсміявся з мого здивування.

   — Так от. У момент, коли сталося підселення, відбувся невеликий прорив твого захисту. І, на диво, вона це відчула. Скористалася зліпком пам’яті — знову ж таки за допомогою темних відьом.

   — Через це я її майже три місяці не помічала?

   — Найімовірніше. Щоб ти не відчула зліпок власної аури — а його дуже складно виготовити — їй довелося обходити тебе десятою дорогою. Тому перше, що відчув Грум, була перелякана кохана, а не пришелепкувата стерва, яка носиться академією, мов навіжена.

   — Ну дякую за «стерву».

   — Завжди будь ласка. Сама себе згадай — ти ж мало не вбила Ейру.

   — Досить. Я все дуже добре пам’ятаю. І від цього мені не легше.

   — Так от. Коли він зрозумів, що його хитрим чином обдурили, вирішив залишитися поруч із нею. Він знав, що ти все одно скоро з’явишся. А далі… ти й сама все знаєш.

   — Нагадувати не треба. Я все пам’ятаю. Просто поки що не відчуваю. Слухай, а є можливість використовувати тих, хто постраждав від розумників, щоб їх виловлювати? Таких, як Ловіса.

   — Наскільки я зрозумів, вони здатні відчувати лише нульових. Сильних — ні. Ті добре ховаються.

   — Погано. Але нічого, вигадаємо інший спосіб.

   — Ще питання?

   — Думаю, мені все зрозуміло.

   — От і добре. Ми будемо навчати тебе за іншою програмою. І, безумовно, використовувати.

   — Я не проти. Якщо ти впевнений, що я буду в безпеці.

   — Я проконтролюю, — усміхнувся він.

   Відповіла усмішкою. І почала підніматися зі свого місця — раптом завмерла.

   Карт теж насторожився.

   — Я його зараз вб’ю! — прогарчала я розумнику й вибігла з кабінету, чітко відчуваючи свого павучка.

   Моїр рушив слідом. За два кроки опинився поруч і затягнув мене у свій золотий туман.

   Золото ще не встигло повністю розвіятися, як я миттєво випустила ланцюг у бік некроманта й скувала його повністю.

   — Заспокойся. Зараз розберемося! — Моїр не наказував. Він намагався достукатися до свідомості.

   — Ти взагалі без мізків?! Ти що собі дозволяєш?! — гаркнула я на темного, водночас переглядаючи пам’ять Хел.

   Вони ще деякий час розмовляли в їдальні. Потім разом пішли у бік кабінету Карта. Хел попросила продемонструвати колір очей без захисту. Хлопець пояснив, що розумниця надто близько і він не може так ризикувати.

   Тоді вона вхопила його за руку й повела коридорами далі від кабінету. І, між іншим, їй сподобалося тримати його за руку. Я це запам’ятаю.

   Він погодився й зняв захист. Вона простягнула руку до його обличчя, із захопленням розглядаючи колір очей.

   А йому, вочевидь, не спало на думку нічого кращого, ніж торкнутися її у відповідь. І в цю мить у ньому спалахнуло таке бажання, що павучок-захисник сприйняв це як загрозу.

   Захисник вискочив просто з декольте, вкусив хлопця за палець, кинув мені прохання про допомогу — і одразу ж сховався. Некромант міг би його вбити.

   А от думки Хала… вони були вже зовсім не ті. Очі почорніли. Він вхопив дівчину за руку й наказав їй роздягтися. Тут злякалася вже вона.

   — Ти їй наказав роздягтись?! — голос зірвався, і я майже не чула себе.

   — Я… не це мав на увазі… — прохрипів темний, ледве дихаючи.

   — Руна, будь ласка, заспокойся, — Хел обережно торкнулася мого плеча. — Я сама винна…

   Я перевела погляд на Моїра. Він теж переглядав спогади темного — і, здається, не знаходив жодних слів на його виправдання.

   — Настільки винна, що наказує роздягтися з бажанням… — я не договорила фразу.