12.1

   Дивиться в очі й не відводить погляду, дивлюся у відповідь. Відчуваю: він щось шукає — не в мені, а в собі. Посміхнулася. Мить — і ми вже в кабінеті. Продовжуємо стояти.

   — Чого смієшся? — питає, і в голосі та сама загадковість.

   — Знайшов, що шукав?

   Здивовано підняв брови, але погляду не відпускає.

   — А ти знаєш, що я шукав?

   Продовжує гратися. Вільну руку поклала йому на шию, притягла ближче й прошепотіла просто на вухо:

   — Хоч якісь почуття до мене.

   Завмер, напруженно. Я повільно спускаю руку на груди — туди, де має бути серце.

   — Непогана заміна на твоє кохання. Але для цього треба хоч щось відчувати самому.

   Дуже гучно видихнув.

   — Тебе це не бентежить?

   — Ні. Якщо вже говорити про перспективу й можливість знищити себе з чужої свідомості — це непоганий варіант.

   — Ти так говориш, бо виставила всі можливі ключі на своє кохання. Коли доведеться робити вибір — тоді я тебе вислухаю.

   — Вмовив. Пізніше повернемося до цієї розмови. А зараз — прибери від мене руки. Не скажу, що це неприємно… але дуже неприйнятно.

   — Вибач.

   Відпустив мене й пішов до столу. Жестом запропонував сісти навпроти. Я сіла, чекаю, поки він відкриє якісь документи.

   — Ти знаєш, чому студентка Ловіса Корт тебе ненавиділа?

   — Точно не скажу. Я була нульовою. Можливо, слабких терпіти не могла.

   — Ні. Вона терпіти не могла розумників.

   — Але ж я не була розумницею. І бачила, як вона знущалася з інших нульових.

   Дивлюся на нього, не розуміючи. Він мовчить, чекає, поки мій мозок нарешті піде в правильному напрямку.

   — Звідки вона знала, що я розумниця?

   — Молодець. Починаєш ставити правильні питання. Її мати була однією з тих, кого знищив Лейф.

   — А я тут до чого?

   — Бо її та потвора не встигла з’їсти. Коли почалося знищення, розумники кинулися на своїх близьких, не приховуючись — у надії втекти від темного або подолати його. Вона знищила двох своїх доньок. Цю — не встигла.

   Дивлюся на нього перелякано. А він посміхається.

   — Що, шкода її стало?

   — Це, звичайно, жахлива ситуація, але вона не виправдовує її майбутні вчинки.

   — У тому-то й річ, що, можливо, виправдовує.

   — Тоді навіщо ти стратив її як мага, якщо можна було розібратися?

   — Бо ти для мене цінніша за неї.

   — Це упереджене ставлення як для судді.

   — А хто мені заборонить? — знизав плечима. — Тим паче знущання були не тільки над тобою. Шантаж, примус до незаконних дій, приниження… список довгий. У неї знайшли набір крові й волосся інших студентів. Навіть якщо корінь у її матері — це все одно не те, що можна виправдати.

   — Добре, з цією тварюкою мені все зрозуміло. А що щодо Івара і Сольвейг?

   — А що ти знаєш про цю дівчину-анімага? Я хотів її допитати, але професор Красс не дозволив і взяв відповідальність на себе.

   — Непогана. Старанна. І до втрати розуму закохана в професора Красса. І він, я так розумію, у неї теж. Ловіса шантажувала її тим, що відправить до нього в ліжко, якщо та не погодиться використати свої здібності на Іварі. Але я не розумію іншого: чому професор ніяк не проявився щодо Солі? Це могло б хоча б частково уникнути цієї ситуації.

   — Бо коли він щойно прийшов до академії, одна стерва майже його підставила. Його врятувала леді Строн. Розумієш, анімаги мають у поведінці тваринні повадки й стають дуже нестримними, коли накриває пристрасть.

   Чомусь я уявила двох анімагів у момент пристрасті — і мені стало ніяково. Поглянула на розумника. Він усміхається.

   — Ти зараз це спеціально сказав?

   — Така мила реакція. Що саме уявила?

   — Так я тобі й розповім про свої фантазії.

   — От тепер мені дуже цікаво.

   — Нема там нічого цікавого. У мене замало досвіду.

   — Виправимо, — і усмішка в нього… надто хижа.

   — Досить уже. І що, він не втримався?

   — Майже. Скандал був гучний. Ейра тоді звернулася до мене по допомогу. А батьки тієї дівки з ганьбою втекли — якнайдалі від академії й навіть із рідного міста.

   — Вона єдина, на чиє прохання ти відповіси.

   — Чого ж? Я й на твоє відповів миттєво. Пам’ятай про це. Я міг почекати, поки ти там усіх повбиваєш.

   — Ти шляхетний чоловік і ні в якому разі не вчинив би так із бідною й нещасною дівчиною, яка потрапила в біду, — вимовляю з перебільшеним захопленням. Він усміханувся.

   — Продовжуй, мені подобаються лестощі.

   — Тим паче, якби я всіх повбивала, перед ким би ти тоді вихвалявся своїм вчинком?

   — Ну все, — зітхає. — Ти бачиш мене наскрізь. І, до речі, очі твої починають світитися. Магія повертається у звичний напрямок.

   Я покрутнула головою в пошуках дзеркала. Він кивком указав на скляні дверцята шафи. Підійшла ближче й помітила, як сяйво захоплює зіниці. Серце радісно стислося.

Повернулася до Карта — задоволена, як мала дитина, якій повернули улюблену іграшку.

   — Я тепер можу зробити підміну або наведення.

   Розсміявся вголос.

   — Тільки не сильно знущайся з мого помічника.

   — Я — зовсім трошки. До речі… — вагаюся. — А ти можеш перевірити, чи я як життя не перегоріла?

   Задумався, приманив мене жестом ближче.

   — В тобі його було достатньо?

   — Я вливала його в леді Строн і панові Ґвенні.

   Він підвівся, підійшов зовсім близько, вдивляючись кудись усередину мене. Повернув спиною до себе, поклав долоню між лопаток і повільно провів уздовж хребта до попереку. Зупинився.

   Ми обоє до чогось прислухалися.

Він схилився до мого вуха, руку так і не прибрав.

   — Майже перегоріло. Але відродиться. Треба трохи почекати.

   Я підняла погляд на вікно навпроти й раптом зацікавилася нашим відображенням. Розумник теж дивився на мене — через скло. У нас обох світяться очі. Стоїмо неприпустимо близько. Схожі на пару. І водночас — відчуття, ніби ми обоє зламані.