11.2

   Краєм ока помітила, як до зали зайшов некромант. Невпевнений у собі, явно не звиклий до таких вечерь, від чого ще більше розгублений. Хел усміхнулася йому, взяла під лікоть. Він трохи розслабився й супроводив її до столу.

   Чоловіки всадили нас дуже чемно й майже демонстративно ввічливо. Моїр навіть ніжно поцілував мені руку. І саме в цей момент усе це почало мене дратувати.

   Я дочекалась, поки вони теж сядуть. Відчула, що Моїр ледь стримується, аби не розсміятися. Підперла підборіддя рукою, з легкою усмішкою дивлюсь на нього.

   Він одразу звернув на мене увагу.

   — Так, моя мила, щось сталося?

   — О, мій милий, — солодко відповіла я, — а давай перестанемо грати в ці ігри. Моя нервова система тільки-но почала відновлюватися. Якщо я ще й у леді гратиму — боюся, мене не вистачить.

   — Тобі не сподобалось, моя красуне?

   Я його сьогодні або вб’ю, або трохи придушу.

   — По-перше, не твоя. По-друге, давайте сьогодні вже дограємо цю красу, — я кивнула на стіл, — а з завтрашнього дня все буде так, як у вас тут заведено. Бо дивитися на некроманта, який надто гучно намагається згадати правила етикету, дуже заважає розслабитись.

   Мить — і я перестала відчувати будь-які емоції від темного. Зникли й його думки. Очі почорніли, а погляд від мене не відводив.

   — Дивись краще на мою помічницю. Вона тебе хоч якось переварює, а мене ти просто бісиш.

   — А ти спробуй для початку хоча б на «ви» спілкуватися.

   О. Це вже вдруге я почула його голос.

   — А ти хто такий, щоб я взагалі з тобою спілкувалась?

   Темрява за його спиною почала скипати. Мене це не здивувало, а от реакція Хел — дуже. Точніше, повна її відсутність. Моїр теж звернув увагу на холоднокровність моєї помічниці, але хлопець через власну знервованість цього навіть не помітив.

   Розумник узяв келих з вином, кашлянув. Темний коротко глянув на свого господаря — і в одну мить заспокоївся.

   — Вмовила. Мене цей офіціоз теж бісить. Хотів згадати, як воно, але швидко згадав, чому втік від усього цього. Чим плануєш займатися, поки одужуєш?

   — Хел розповіла, що у тебе неймовірна бібліотека. І ти ж пам’ятаєш — на вихідних перехід для нас, будь ласка, до імператорської бібліотеки.

   — Обов’язково. Тільки тепер із тобою буде наглядач, — він махнув рукою в бік некроманта.

   — Я вже зрозуміла, що в мене з’явився постійний хвіст, який докладатиме тобі про все.

   — Ну вибач, але це необхідність, — розвів руками розумник. — На тебе тепер полюють два некроманти, а я не завжди поруч.

   — Дозволиш мені й у твоєму маєтку для розумників кинути прохання про допомогу?

   — Я не проти. Навіть цікаво буде простежити за цим процесом.

   — За процесом викиду не вийде простежити. Це треба робити, коли ні тебе, ні його не буде поруч, — я не дуже гарно ткнула пальцем у темного.

   — Це неможливо.

   — Мені достатньо пів години. Якщо ви будете поруч, я можу затягнути вашу енергію в себе — і тоді з мене вийде не бідна й нещасна, а звичайна пастка.

   — Логічно.

   — А от за процесом знищення — дозволю поспостерігати, — я посміхнулась наймилішою з можливих посмішок. — Обіцяю, тікати не буду.

   Посміхнувся у відповідь.

   — Знаєш, мені здається, нам буде весело.

   Я лише знизала плечима з хитрою посмішкою — і ми продовжили їсти.

   Під час вечері Хел намагалася розговорити Хала, але він виявився зовсім не відкритим до спілкування.

   — Ти з усіма дівчатами такий стиснутий, чи тільки з нами? — це питання мене несподівано почало турбувати.

   — З такими, як ти, я взагалі не спілкуюсь.

   — А що зі мною не так?

   — Ти ж розумниця. Чого я маю тобі пояснювати?

   — Ой, все. Набрид. Нецікавий.

   Я відвернулася від нього. Він відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але одного погляду Моїра вистачило, щоб той замовк.

   Коли вечеря підійшла до кінця й ми неквапливо допивали вино, розумник вирішив ще трохи поспілкуватися.

   — Коли ти зможеш кинути прохання?

   — Приблизно за тиждень. Коли помічники все відбудують і стабілізують.

   — З огляду на те, що я бачу, у тебе там уже порядок.

   — Це лише візуально. Достатньо торкнутися — і все може посипатись. Ризикувати не будемо. Тим паче я помітила: чим ближче до столиці, тим крупніша здобич.

   — Ти права. Я розумію.

   — Можливо, навіть його допомога знадобиться, — я подивилась на хлопця.

   Він на мене навіть не глянув — уся його увага була прикута до Моїра. Той лише коротко кивнув.

   — Розберемося.

   Після вечері ми з Хел пішли до бібліотеки. Некромант, мов тінь, послідував за нами, а Моїр зайнявся своїми справами в кабінеті. Знайшли багато цікавого: спочатку самі тягали книги й артефакти до столу, а згодом задіяли хлопця. Він у нас сильний, до того ж добре навчений переміщувати предмети, а мені поки що використання магії суворо заборонене.

   Він робив вигляд, що роздратований, але допомагав охоче. А коли забував контролювати себе — спостерігати за ним ставало особливо цікаво.

   Згадала слова Лін, що всі некроманти надзвичайно симпатичні, і в голові виникло нове питання: це на них так темна магія впливає? Бо навіть цей — бісить мене нестерпно, але якщо не заглядати вглиб, а дивитися лише зовні… відвести очей просто неможливо.

   Хел теж час від часу задивлялася на темного, але обидва у своїх почуттях були надто обережні. Видно — навчені під розумників. Постійний, суцільний контроль. Так і кортить зняти всі заборони.

   Так і минав наш перший тиждень мого відновлення. Щоранку перед сніданком заходив Моїр і перевіряв мою свідомість: кілька разів торкався сонячного сплетіння, знімав заборони, які, як виявилось, виставив ще в академії, коли вводив мене в стазис. Пов’язку з руки зняли — як новенька, тільки тоненька біла лінія лишилась. Як завжди, залишила собі на згадку.