10.2

   — Прийшов вбивати — вбивай. Не грайся зі мною, бий у повну силу! — прокричала непритомному другові.

   — Руна, почуй мене! — я почула крик коханого, але сил відчувати вже не було.

   Звідки в мені стільки ненависті? Я ледве тримаюсь, щоб їх не знищити.

   — Лейфе, будь ласка, врятуй мене…

   Від крику стерви навіть мій наречений обомлів. Подивився на неї спокійно, без емоцій, потім перевів погляд на мене — і в ту ж мить я побачила осуд в його очах.

   — Що ти робиш? Негайно відпусти дівчину й виправ усе, що наробила. А після поговоримо.

   — Тобто ти мені наказуєш? Я для тебе хто? — я бачу, як Ал починає підійматися з підлоги й знову готовий до нападу. — Я ж вас любила і вірила вам. Чого ви зі мною так?

   Я простягнула руки з наміром знищити їх, але коли обидва впали на підлогу, тримаючись за голови, зрозуміла: вони зовсім не захищаються від мене. А я вже зупинитися не можу.

   Браслет на руці почав випалювати мою плоть і вже прогорів майже до кістки. Я зірвала його з руки — болю все одно не відчуваю. Все, що я зараз можу зробити, — це лише розділити ваш біль і частково прийняти його на себе.

   Заплющила очі й відчула, як горить мозок. Сльози течуть з очей. Чому я не помираю? Провела рукою по обличчю й зрозуміла: це не сльози — це кров. Дивлюсь на некромантів — з ними відбувається те саме.

   Так не можна… А з ким залишиться моя сестра? А Лейф… Він дав мені можливість бути щасливою. І що робити тепер?

   Я поглянула на намистини, з останніх сил торкнулась золотої й потягнулась до Моїра.

   — «Допоможи!!!»

   Мить — і все навколо завмерло. Моїр вийшов із золотого туману, озирнувся, оцінив мою роботу. Помітив світлу без тями — очі вмить змінили колір. Він присів поруч і подивився на мене невдоволено.

   — Я тебе попереджав. Що ж тепер… страта?

   — Хоч ви її вбийте, вона має померти за те, що наробила!

   Він повернув голову до стелі, здивувався й знову звернув увагу на мене. Я з останніх сил простягнула до нього обгорілу руку. Прийняв мої спогади без остраху й без запитань.

   Поки Моїр переглядав усе, що було пов’язане з моїм зривом — образи в мій бік, принизливі зауваження, на які я намагалася не звертати уваги, — до кімнати забігли леді Грум із лордом Тенлідом. За їхніми спинами непомітно завмерла Хел.

   Як тільки Моїр закінчив і підвівся, помічниця вмить опинилася поруч зі мною й почала подолом сукні витирати моє обличчя.

   — А ти хто така? Безсмертна, мабуть? Чого лізеш до засудженої?

   — Я Хеллєна, її помічниця. І ви не збираєтеся її страчувати.

   — Так ти навчена під розумників? — вона лише кивнула й продовжила свою справу.

   — Можете покласти її, будь ласка?

   — Вона в стазисі й неконтрольована. Якщо я хоч трохи послаблю — вона продовжить знищувати себе і цих двох ідіотів.

   Він повернувся до дівчини, що й далі висіла під стелею і вже була смертельно перелякана.

   — А ось тебе треба стратити. Ти сволота. Ти майже до чотирьох смертей довела і спричинила зрив розумниці. А після її зриву там ще багато хто міг загинути.

   — Я не винна! Це все вона! — змах руки, і дівчина зойкнула від нестерпного болю. Він відпустив. — Пробачте мене, будь ласка. Я боролась за своє щастя…

   Десь я вже це чула. Темрява знову наповзла на очі. Я стиснула ланцюг сильніше — дівчина захрипіла.

   Хел обхопила моє обличчя, зазирнула в очі й почала співати колискову. Я здивувалась. Відволіклась. Моїр, здається, теж.

   — Цікавий спосіб заспокоєння. Треба буде дослідити, — він повернувся знову до Ловіси. — Твій батько був упевнений, що ти єдина, кого не зламала власна мати. А виявилось — ти теж постраждала.

   Він перехопив у мене ланцюги, опустив дівчину на підлогу, торкнувся її скроні й почав перегляд.

   — Це все вона. Вона зламала некромантів. Вони навіть не захищалися від неї.

   — Я все перевірю. А ось ти магом більше ніколи не будеш. Забороняю навіть згадувати, пам’ятати життя мага. Ти не достойна — навіть як нульова — торкатися магічних знань.

   Витяг із неї магічне сяйво. Дівчина знепритомніла. Моїр глянув на блакитний клубок у своїй руці й підійшов до леді Строн.

   Приклав магію Ловіси до сонячного сплетіння світлої й різко втиснув її в груди. Глибокий вдих, сильний кашель — леді прийшла до тями. Розгублено озирнулась, відчула магію в собі, на дівчину навіть не глянула. Подякувала Моїру й одразу поповзла до некромантів.

   — Не чіпай Грума. Розумниця вже стільки життя в нього влила, що йому вистачить на вічне проживання. Він і сам скоро прийде до тями. Краще допоможи хлопцеві.

   Він знову підійшов до мене, торкнувся скроні — і ми разом опинилися в моїй свідомості.

   Моя кімната майже вигоріла. Усе почорніле, мертве, ніби після пожежі без полум’я.

   — А тепер слухай уважно. Якщо після моєї перевірки виявиться, що ти хоч щось зробила з їхньою свідомістю — особливо навіювання, — я знищу тебе без розмов. Ти мене почула?

   Я сиділа на тому, що колись було ліжком, обіймала себе за плечі й тихо схлипувала. Кивнула.

   — Спочатку віддай мені тих двох розумників. Вони занадто важливі для справи.

   Відкрила двері у зимовий ліс. Там теж видно обгорілі дерева, примари допомагають павучкам усе оновити. Два маленькі помічники винесли подарунки й передали їх до рук Моїра. І знову — ми вже в реальності.

   Він підійшов до Грума, заплющив очі й одразу ж відкрив. Глянув на мене, провів рукою по його тілу, зупинився на лівій руці, розірвав рукав — і там ледь виднівся павучок, сірий, майже стертий.

   — Ось чому він вижив. Ти його захистила — навіть від себе, — перевів погляд на Ала. — У цього теж є захист?

   Леді Строн, працюючи над хлопцем, теж придивилась і розстебнула комір сорочки. Такий самий знак — ледь помітний, але ще існує.

   — Ти диви, яка хитра. Відчувала, що можеш зірватися, чи просто створила захист від собі подібних?