8.3

   — А давайте домовимось, — спокійно сказала я, — що ви до мене звертаєтесь на “ви”. Це по‑перше. А по‑друге — сховайте руки за спину, не відволікайте мене.

   Моїр здивовано поглянув на Грума. Той, уже за звичкою, одразу заклав руки за спину. Зрозумівши, що це не просто примха, Моїр повторив жест.

   — Коханий, прикрий, будь ласка, лорда Моїра на час відкритих дверей.

   Грум виставив щит. Я підійшла до стіни — двері відчинилися. Один із примар, відчувши присутність розумника, зазирнув до нас. Він не помітив його, але й повертатися не хотів.

   — Ви не голодні. Це не їсти. Дозволяю тільки якщо він прийде без мене.

   Примара образилась і зникла. Я пройшла до лісу, зібрала подаруночки й повернулась до своєї кімнати. Виклала їх на стіл, зачинила двері.

   — Все, можеш знімати захист.

   Моїр спостерігав із неймовірною зацікавленістю. Він дістав маленьку змійку й кинув її на підлогу. У ту ж мить навколо все прийшло в рух — змію миттєво знищили, а за стіною, де я сховала двері, почувся скрегіт.

   — Тобто мені взагалі краще не рухатись у цьому місці?

   — А я попереджала. Можете сісти на ліжко.

   Без зайвих слів він скористався дозволом. Грум залишився стояти, лише схрестивши руки на грудях.

   Я взяла той подарунок, який уже демонструвала некромантам, і кинула на підлогу. Жінка спочатку кілька хвилин оговтувалась, потім підвелася й подивилась на мене зі сльозами.

   — Будь ласка, відпусти… Це жах — постійно прокидатися знову після смерті. Я щоразу переживаю це наново.

   — Кая, хороша моя, — тихо сказав розумник. — Тобі не може бути боляче. Ти — лише залишки свідомості.

   Жінка почула голос Моїра, завмерла й подивилась на мене з невірою.

   — Ти з ним заодно? Він тебе теж зрадить, щойно з’явиться така можливість.

   — Я так розумію, ви знайомі. Можете поспілкуватися зі своїм другом.

   Вона розвернулась до розумника — і в ту ж мить помітила Грума.

   — Ні… будь ласка, забери мене звідси.

   — Слухай, ти ж маг води, якщо я правильно пам’ятаю. То якого біса ти полізла до розумниці? — з цікавістю запитав Моїр.

   Вона мовчала, вперто відмовляючись відповідати. Я підняла руку — і жінка почала нестерпно кричати. Моїр зупинив погляд на мені з питанням в очах, а Грум теж помітно занервував.

   — Я нічого поганого не роблю, — спокійно сказала я. — Просто повертаю їй біль тих магів, яких вона з’їла.

   Лейф підійшов, задоволений, обійняв мене.

Моїр, навпаки, дивився на колишнього друга й обурено хитає головою.

   — Тепер зрозуміло, куди ти зникла. Твоя сім’я подала запит на пошуки.

   Він перевів погляд на мене.

   — Пані Мелуш, а ви дозволите мені якось поспілкуватися з нею на дозвіллі?

   — А беріть. Це копія — спеціально для вас зробила.

   — А то я так розумію, теж розумники? — він кивнув у бік ще трьох коробок на столі.

   — Так. Але, наскільки я розумію, всі вони прикидалися стихійниками.

   — А не може бути так, що вони й справді стихійники?

   — Я кидала заклик про допомогу розумникам. Мене могли відчути ще некроманти — але тільки відчути. Навіть менталісти не відреагували, не кажучи вже про стихійників. Я зробила це в академії.

   — Цікаво… Ця сволота жила далеко від вашої академії. Що вона взагалі робила в тих краях?

   — Самі з’ясовуйте. Але те, що вони роблять із темними та іншими магами, — неприпустимо.

   — На що ти їй розповів? — обурився розумник, різко повернувшись до Грума.

   — Це не я розповів, а ти. Шпигун був у твоїй свідомості.

   Моїр змінився на обличчі — навіть якось посірів.

   — Що ще ти витягла з мене?

   — Мені було цікаво, як так сталося, що війна, яка тривала десять років, скінчилася смертю всіх досвідчених розумників — і повною відсутністю будь‑яких згадок про них. І я не вірю, що їх більше не існує. І, до речі, ви перевіряли мою школу?

   — Не зрозумів. До чого тут твоя школа?

   — А вони мене запевняли, що я, скоріше за все, або життя слабке, або душа — і навчати належним чином не збиралися. А коли батьки від мене відмовилися — вони чомусь дуже зацікавились мною. Щоправда, я вже не залишилася в місті.

   Два гарних чоловіки стояли навпроти одне одного, не відводячи поглядів.

   До мене ближче підійшла Кая й теж із цікавістю спостерігала за роботою їхніх мізків. Нахилилася до мене й прошепотіла:

   — А тобі не здається, що вони зараз поцілуються?

   Ой… навіщо вона це сказала. Такої злагодженості в діях я бачила лише раз — і то в моїх некромантів.

   Мить — і вони вже нависають наді мною, ніби це я таке сказала. А Кая тихенько додає:

   — Прибери мене.

   Я клацнула пальцями — і вона знову опинилася в коробочці.

   — Чого так дивитесь? Це ж не я сказала. І взагалі — я вже втомилась. Забирайте подаруночки й вимітайтесь із моєї свідомості. Тільки не знущайтесь із них — вони й так помирали болісно.

   — І що ти хочеш за ці подаруночки? — Моїр схрестив руки на грудях.

   — Раз на тиждень — доступ до Імператорської бібліотеки. І без наглядачів.

   — Грум вважається наглядачем?

   — Ні. Але більше — нікого.

   — І чим ти там збираєшся займатись? — хитрий погляд у бік мого нареченого.

   — А це вже не ваша справа.

   — Домовились. — він повернувся до Лейфа. — Передивіться її навчання. Ви ламаєте мага розуму. Це небезпечно.

   — Ми розберемося. І вона в нас неймовірна.

   — Дивись, щоб гірше не було. — Моїр зібрав подарунки. — А тепер, вибачте, я це заховаю у себе.

   І зник. Ми стояли з Лейфом, дивлячись один на одного. Він підійшов і обійняв.

   — Що він мав на увазі?

   — Нічого такого. То кожен по‑собі судить.

   — Він мав на увазі зрив?

   — Ти не він, ти себе контролюєш.