8.2

   — Бачу, весело проводиш час?

   — Сумувати мені не дали. Дякую, що прийняв Хел для мене — вона мені дуже сподобалась.

   — Це Ханс займався пошуками.

   — Тоді йому моя подяка.

   — Сама передаси, — легкий поцілунок у скроню. — Готова до розваг з розумниками?

   — Головне, щоб ти був поруч, а решту якось переживемо, — я повернулась до дівчини. — Дякую за компанію.

   Я встигла побачити, як Хел схилила голову, й відчути її радість від того, що залишається. Нас огорнула темрява, Лейф міцно притис мене до себе. Я підняла очі — він дивився тільки на мене, і за відчуттями був таким щасливим, що аж лячно.

   Я притулилась головою до його грудей і просто слухала серце. Мені з ним так добре… навіть страшно. А раптом це все зникне?

Треба уважніше сни свої дивитися.

   Темрява розсіялась. Я підняла голову — ми стояли в його кабінеті.

   — Чому ми все ще тут?

   — Бо з таким настроєм до Моїра не можна, — він поцілував мене шалено, але зупинився. — Зберися, будь ласка. Інакше ми нікуди не відправимося.

   — Тобто це я винна, що ти не можеш зосередитись?

   — Саме так. Я взагалі вже нікуди не хочу переміщатися.

   Я подивилась на нього, легко поцілувала й почала приховувати почуття та спогади. В голові прояснилось — ніби повернулась із хмар. Але я знала: якщо він і далі так мене триматиме й дивитиметься… я знову туди полечу.

   — Не дивись на мене так. Інакше ключі поставлю.

   Він прикрив очі, глибоко вдихнув. Емоції згасли, залишилась лише порожня рівність.

   — Ненавиджу, коли ти так робиш, — тихо сказав він, відпускаючи мене й майже не дивлячись. — Мені здається, що ти знову щось згадала.

   — Аналогічно, — відповіла я. — У мене теж відчуття, що ти до мене втратив інтерес.

   — Ввечері поговоримо, — прошепотів він мені на вухо.

   Темрява знову почала огортати нас, а ми так і не могли відвести поглядів одне від одного.

   Завмер, прислухаючись.

   — Щось не так?

   — Заблокував прохід. Знущається.

   — І що тепер?

   — Зачекай трохи.

   Я відчула, як хтось схопив мене за талію й майже вирвав із рук Лейфа. Темрява навколо стала густішою, важчою. Водночас від мене в усі боки розлетілись золоті нитки — вони сплелися, загортаючи нас у щільний кокон, відтинаючи нападника.

   Темрява почала розвіюватися, а я все ще тримала захист. Поглянула на Лейфа — він стояв задоволений, спокійний, ніби так і мало бути.

   — Нічого собі… добре ж ви її піднатаскали, — почувся голос Моїра.

   Я зрозуміла, що можу зняти власний захист. Коли кокон розкрився, я побачила розумника, а за його спиною — некроманта приблизно мого віку. Чорні очі, коротко підстрижене чорне волосся — зовсім не за нинішньою модою, де у чоловіків зачіски щонайменше до плечей. Він був наскрізь просякнутий темрявою. Очей від мене не відводив. Усмішка — зверхня.

   А в мені підіймалося глухе, майже фізичне обурення.

   — Передай своєму помічнику, — холодно промовив Грум, легким рухом руки ніби відмахнувшись від комахи, — що житиме він недовго, якщо не припинить витріщатися на мою наречену.

   Хлопець, який навіть не збирався відводити погляд, у ту ж мить різко відвернувся. Я встигла помітити тонкий поріз на його щоці.

   — Наступного разу шию зламаю.

   — Чого ти так нервуєш? — з легкою насмішкою озвався Моїр, підходячи ближче. — Цікаво ж було. Чи тобі не сподобалось?

   Він потиснув Груму руку, а мені обережно поцілував руку на знак привітання.

   — І судячи з браслета, — додав він, — ти вже не наречена, а дружина. Чи ви поки обходите прийняття роду?

   — Тебе це не стосується, — відрізав Грум. — Ми прийшли не для дружнього чаювання.

   — І що ж такого могло статися, — усміхнувся Моїр, — що ти привів до мене свій скарб особисто?

   Він розвернувся й рушив коридорами свого маєтку, жестом запрошуючи нас іти слідом.

   Поки я спокійно і мило посміхалася, прислухаючись до навколишніх, некромант йшов позаду. Раптом відчула дуже жорсткий напад на свою свідомість від нього. Грум зупинився і повільно розвернувся до хлопця, а я теж завмерла й нещадно затягую ідіота до себе.

   — Все досить, він зрозумів твій настрій, відпусти його, — затараторив розумник, виставляючи щити на захист.

   — Це ти, сволота, свого шпигуна підсадив? Я впізнала твою темряву — і вона смачна.

   — Ти настільки недолуга, що це було навіть занадто просто, — нарешті заговорив некромант.

   Другий удар по обличчю я навіть не помітила, лише краплі крові з верхньої губи.

   — Мені здається, його треба навчити поваги, — роздратовано промовив Грум.

   Це навіть для мене було страшно, тож я підійшла ближче й взяла його за руку.

   — Ну вибачте, він в академіях не навчався, — злегка посміхнувся Моїр.

   Грум глянув на нього дуже незадоволено, а хлопець миттєво опустив голову й залікував невелику рану.

   — Знаєш, коханий, мені здається, це була погана ідея — приходити в настільки недружнє місце. Я тепер хочу додому, мені це вже набридло.

   Ми зупинилися і стояли перед кабінетом.

   — Ну все, заспокойся. Я дуже радий тебе бачити, а він просто перевіряв, наскільки ти вже сильна, — чемно промовив розумник.

   Після відчинив двері кабінету, очікуючи, щоб ми зайшли.

   Грум увійшов першим, тримаючи мене за руку. Слідом за нами попрямував хазяїн маєтку, а некромант слідом зайшов у кабінет. Я повернулася до Моїра:

   — Це я до себе пускати не буду, — ткнула пальцем у некроманта і схрестила руки на грудях. — Він занадто нечемний, я постійно буду нервувати через нього. Навіщо мені це?

   Якщо вони обидва ставляться до мене без поваги — чому я повинна їх поважати? А якщо Моїру по статусу поки нічого пред’явити не можу — з темним можна й пограти. Моїр подивився на мене з легкою посмішкою і хитнув головою своїм думкам, ніби погоджуючись з невидимою грою, яка щойно почалася.