6.2

   — Тому ти вирішила її знищити?

   — Її б просто виключили з академії — і все.

   — А далі? Що робити з такою ганьбою?

   — Не моя проблема. За своє щастя треба боротися.

   Мене аж підкинуло від цих слів. Я різко підвелася, пройшлася з одного кута кімнати в інший, потім розвернулася до дзеркала й розвела руки — мовляв, безнадійно.

   Підійшла до дівчини, поклала обидві руки їй на скроні. Обережно витягла потрібну інформацію, вклала образ того, до чого її дії могли призвести, і дозволила їй відчути, що саме я зробила б із нею, якби все це справді сталося.

   Я відсмикнула руки, тремтячи від люті. Вона знепритомніла, повільно осідаючи на підлогу.

До кімнати зайшла леді Строн і притиснула руку до грудей дівчини.

   — Все нормально, жити буде. Що ти зробила?

   — Нагадала, як боляче буває, коли мізків замало.

   Я вже зібралася вийти, але на порозі стояли два некроманти. Абсолютно недружні. Обидва повільно зайшли до кімнати — так, ніби я збиралася тікати.

   Схрестили руки на грудях і мовчки чекали.

Леді Строн відкрила перехід, підхопила дівчину — і вони зникли.

   — А можна і я з вами? — спитала я.

   — Ні, — почула у відповідь від світлої.

   Перехід закрився.

   Ми стояли втрьох і мовчки дивилися одне на одного.

   — Я трохи втомилася й хочу відпочити, — нарешті сказала я. — Вдома. З тобою.

   Я подивилась на свого некроманта наймилішим поглядом, на який тільки була здатна.

   — Кохана моя, — м’яко озвався Лейф, починаючи обходити мене по дузі зліва, — нічого не хочеш нам розповісти?

   — Ні… мабуть.

   — Руна, хороша моя, — так само лагідно мовив Ал, повторюючи маневр Лейфа, але вже з правого флангу, — а давай без допитів обійдемося?

   Тікати було нікуди. Переходити я ще не вміла. Озирнулася навколо й просто сіла на стілець, на якому ще нещодавно сиділа Альва. Вони підійшли ближче.

   — Ніколи не повірю, що ти просто блефувала, — промовив Ал, дивлячись на Грума.

   Той відповів таким самим поглядом, а я сиділа між ними — маленька й нещасна.

   — Ну… бити точно не будете.

   — Мила моя, — спокійно відповів Лейф, — є інші методи. Зараз я хвилин на десять заберу тебе звідси, а потім ми повернемося, і ти вже все нам розповіси.

   — За десять хвилин не встигнемо, — тихо прошепотіла я.

   — Повір мені, — його очі блиснули, — щоб ти погодилась зізнатися, десяти хвилин більш ніж достатньо.

   Очі блищали в обох — ніби вони відчули, де саме їхня темрява може підживитися.

   — Руна, — вже жорсткіше мовив Ал, — краще кажи: що ти знову наробила, куди влізла і, головне, коли встигла?

   — Та нікуди я не лізла. Вони тепер самі лізуть, як бджоли на мед. Ви мене залишили одну, мені було сумно… от я й розважилась трохи.

   Вони синхронно дістали стільці й сіли навпроти. Я навіть на мить залюбувалася цією злагодженістю.

   — Я й не збиралася від вас це приховувати, — знизала плечима. — Просто якось не до цього було.

   — До чого саме? — нетерпляче кинув Лейф. — Не тягни.

   Я заплющила очі, глибоко вдихнула… і, відкривши їх, в одну мить затягла обох до себе у свідомість.

   Вони сиділи на ліжку, роздивляючись простір навколо.

   — Тут… якось інакше, — повільно сказав Ал, підтягуючи руки ближче до себе. — Не можу зрозуміти, що саме, але затишку більше немає.

   — Страшно? — я нахилилася ближче до його обличчя. — Ти ж цього прагнув.

   Він відсахнувся від мене, ніби від чогось потворного.

   — Не роби так. Ніколи, — він навіть розлютився.

   Лейф підвівся з ліжка, підійшов до мене й нахилився до мого вуха.

   — Мила, не роби так. Ніколи, — прошепотів він і ніби випадково торкнувся губами моєї шиї.

   Мурашки пробігли миттєво, але я відчула — він теж злий.

   — Все, не буду. Я вас зрозуміла.

   Я озирнулася навколо — гостей і шпигунів не було. Підійшла до стіни й торкнулася її долонею. Одразу ж відчинилися двері в зимовий ліс, і в кімнату потягнуло прохолодою.

   — Це що в тебе таке? — хлопець підскочив із ліжка й зазирнув за двері. — А тут… гарно.

   Не одразу помітив темних примар. Вони кинулися на нього миттєво, і темний відскочив назад, ледь не перечепившись. Стояв, перелякано дивлячись перед собою.

   Лейф був обережнішим, але на нього примари взагалі не зреагували.

   Я присіла біля входу, простягнула руку й приманила до себе павучків. Вони принесли мені акуратно запакований подарунок, перев’язаний кольоровою стрічкою. Ал відійшов якомога далі.

   Я повернулася до некромантів і кинула пакунок посеред кімнати.

   За мить на його місці лежала напівпрозора жінка. Вона розгублено озиралася, намагаючись зрозуміти, де опинилася. Ледве отямившись, підвелася й подивилася на мене.

   — Як так?.. Я ж померла.

   — Тепер ти моя. І взагалі — спілкуйся з ними. Мені ти поки не цікава.

   Жінка перевела погляд на Лейфа — її почало трясти.

   — Поверни мене назад, будь ласка. Я не хочу з ним говорити.

   Вона почала відступати спиною до дверей у зимовий ліс. Я помітила Ала — він уже вмостився на ліжку. Здавалося, лише там він почувався відносно безпечно.

   Жінка різко розвернулася, збираючись бігти вглиб лісу, але примари зупинили її й утримали.

   — Відпусти… Я все скажу. Тільки відпусти!

   — Я ж сказала — не мені. Йому.

   Примари жбурнули її назад до кімнати. Вона впала на підлогу, сіла, обійняла себе за плечі й схлипувала.

— Я зрозумів, — холодно сказав Лейф. — Можеш поки що прибрати це.

   Від його голосу таким холодом повіяло, що навіть мене пробрало до кісток.

   Змахнула рукою — і розумниця зникла. Залишився лише подарунок на підлозі. Я обережно підняла пакунок, вийшла в ліс, передала його павучкам і повернулася до кімнати, прикриваючи двері та маскуючи їх.