4.2

   — То яка в тебе така серйозна розмова, що ти не змогла дочекатися мого повернення?

   — Тобі вона не сподобається, — відповіла чесно. — Але ти маєш це знати.

   Він і далі обіймав мене, але погляд став уважним, зосередженим.

   — Не тягни. Остання серйозна розмова з твого боку закінчилась незапланованими ключами.

   — На балу я забрала свого шпигуна з Моїра, — почала здалеку.

   Він напружився, прибрав руки й відвернувся.

   — Продовжуй.

   — Я знаю, що сталося в печері, коли загинули всі розумники.

   Його дихання стало важким, але він мовчки чекав.

   — Саме тому не можна навчати розумників? — обережно продовжила я. — Бо ми завжди прагнемо більшого, ніж маємо?

   Мені не подобалось це мовчання. Я підійшла ближче й торкнулась його спини. Він сіпнувся — різко, наче від болю. У мене в грудях щось стислося.

   Невже через те, що я знаю, він тепер не хоче мене бачити?

   — Це ж твої сподвижники? — тихо спитав він. — Яке тепер твоє ставлення до мене?

   Я раптом тихенько засміялась. Він обережно розвернувся й уважно вдивлявся мені в очі, ніби шукав там вирок.

   — Ти хвилюєшся не через те, що я така сама, як вони, — сказала я, — а через те, як я тепер ставлюся до тебе?

   Ми дивились один на одного — і обоє зрозуміли, що боїмося зовсім не того. Він різко вхопив мене за плечі, притис до себе й уткнувся обличчям у моє волосся.

   — Пробач… — голос був глухий. — Я постійно думав про це. До болю боявся. А раптом Моїр розповість тобі, що там сталося — і як ти після цього подивишся на мене. А ще… ти могла б образитись, що я сам не сказав.

   Він важко зітхнув.

   — У мене просто не вистачило духу пояснити, що довелося вбити всіх досвідчених розумників… і частково знищити свідомість Моїра.

   Я мовчки стояла, завмерши. Зробила вдих, намагаючись упіймати запах його тіла, і лише тоді усвідомила — тут це неможливо. Хіба що вплести спогад навмисно.

   Я обійняла його за шию, пальці ковзнули у волосся.

   — Якби я була на твоєму місці, — тихо сказала я, — я теж не змогла б про таке розповісти.

   Він завмер і уважно вдивлявся в моє обличчя.

   — Що ти задумала?

   — Нічого такого, — м’яка усмішка. — Просто поясни… чому їх неможливо було виявити?

   — Вони маскувались. Такі, як Моїр, шукають знання самі й не приховують, хто вони. А більшість — такі, як ти, — навіть не здогадуються, що мають здібності. Їх знаходять самі розумники. А ті вміють перетворювати будь-чию магію на підживлення… і навіть ховатися за рахунок чужих сил.

   — А мене б теж знайшли?

   — Хто знає, — відповів він і спустив руки мені на талію, міцно притиснувши до себе. — Можливо.

   — Моїр спеціально їх виманював чи все вийшло з-під контролю?

   — Скоріше виманював. Але все пішло не так. Він і сам тепер не пам’ятає до кінця. Єдине — був упевнений, що я завершy його справу.

   Я на мить замислилась.

   — А якщо я зараз потягнуся до Моїра… він мене відчує?

   — Ні, — у його погляді промайнула хитрість. — Надто далеко.

   — Дякую за щирість, — сказала я, свідомо змінюючи тему, перш ніж він відчує мій намір. — І ще… чому квіти більше не міняють колір? Я перестала про тебе думати?

   Він усміхнувся ніжно.

   — Скоріше за все, десь у підсвідомості ти взяла смерть розумників на свій рахунок. І трохи… закрилась від мене.

   — І що тепер робити?

   Він відповів пошепки, майже торкаючись губ:

   — Дочекатися мене.

   Легкий, ніжний поцілунок — ні до чого не підштовхує тільки натякає, але заманливий і відкриваючий нові горизонти.

   Темрява в очах і втрата контролю. Як же важко триматися, коли його немає поруч. Він зупинився й відсторонився першим.

   — Все, моя хороша. Мені час. Я вже витратив забагато сил. Я кохаю тебе. І дочекайся мене. Не роби нічого сама. Пообіцяй.

   — Обіцяю. Буду обережна, — відповіла я. І майже нечутно додала: — Кохаю.

   Останній поцілунок — і я вже у власній свідомості.

   Цікаво, що це за кімната в його свідомості, де ми були вже вдруге. Тим паче, мені там дивно легко творити. Але про це подумаю пізніше. Зараз не до аналізу.

   Я вже знала, чим займуся ці кілька тижнів, поки наді мною немає жодного контролю. Грум упевнений, що Алар поруч. Алар, своєю чергою, переконаний, що леді Строн відчує мене за найменшої небезпеки. А Моїр… Моїр моїх експериментів навіть не помітить.

   І от я раптом зрозуміла, навіщо вигадувала такі складні пастки. Нудьгувати мені не доведеться. Головне — правильно вкласти думку в імпульс, який я кину у простір.

   Я знищила непотрібні двері, щоб не привертали уваги. Перемішала спогади про своє життя, ретельно, шар за шаром. Усі можливі спогади про Грума сховала у зимовий будиночок — глибоко, акуратно, майже ніжно.

Поспілкувалась із примарами. Попередила, що скоро тут може стати… весело. Наказала помічникам добре їх підживити. Вмостилась зручніше на ліжку — і почала згадувати.

   Яка ж я бідна й нещасна. Мене утримують проти волі. Мені вигадали легенду про заручини з Грумом.

   Потім — інша згадка. Про те, як я ламала Моїра. Про те, що ніколи не пробачу некромантів. Про бажання посилити себе, бо вони відмовляються мене навчати як слід.

   Я зібрала всі ці думки в одне — і з неймовірним відчаєм кинула навколо себе. Максимально широко. Щоб розлетілося якомога далі.

   А потім впала на ліжко — вже у своїй кімнаті в гуртожитку. Знесилена. Грум мене вб’є, коли дізнається про мої експерименти. Добре, що я заздалегідь принесла їжу в кімнату. Там було і вино, і щось солодке.

   Перекусити — і спати.

   Ранок. Нічого незвичного. Заглянула у свідомість — тихо. Квіти вперто відмовлялися темніти, тож я обрала для них криваво-червоний колір із золотавим відблиском. Не хочете мій звичний — будемо експериментувати з палітрою. Сходила на майданчик потренуватися. Потім — сніданок у таверні. Одразу взяла їжі й на обід, і, можливо, на вечерю. Забігла до бібліотеки. Час починати готуватися до навчання. І так минало кілька днів. Однаково. Спокійно. Занадто спокійно.