3.3

   — Це мені. Наостанок хочеться до тебе доторкнутися.

   — Не смішно.

   — Добре, тоді так: мені спокійніше. Я відчуватиму і тебе, і знатиму, що поруч є підтримка — щоб не втратити контроль. Така відповідь підходить?

   — Так. Так значно краще.

   Я підняла браслет вище. Ми вхопилися за зап’ястя, погляд в очі — і за мить опинилися в дитячій кімнаті.

   Ал озирнувся.

   — Ти тут узагалі нічого не міняєш?

   — А навіщо?

   — Бо це… примітивно. Ти могла б краще приховувати такі місця.

   Я звузила очі.

   — Ти зараз намагаєшся мене образити?

   — Ні. Але ж ти розумниця. А хитрощів я тут не бачу.

   — Повір, — тихо сказала я, — краще тобі їх і не бачити.

   Я клацнула пальцями. Нізвідки з’явився павучок із павутиння, поклав його мені в долоню. Я розклала павутину між пальцями й простягнула Алу. Він поклав свої руки на мої.

Ми повернулися у спогад.

   Але тепер я дивилася його інакше — майже без емоцій, ніби крізь скло. Уся моя увага була прикута до Ала.

   В якийсь момент він різко подивився на мене.

   — Я пам’ятаю декого з них. Я був там… з ними.

   — Тебе забрали разом із дівчатами?

   — Я в якийсь момент знепритомнів. Тому мене вивели раніше.

   Коли почалося вбивство дітей, Ал вчепився в мої руки так, що стало боляче. Я відчула — ще трохи, і він втратить контроль.

   Його погляд був сповнений ненависті. Такої чистої, пекучої, спрямованої на розумника, що повітря навколо наче загусло.

   Я торкнулася його свідомості… і одразу ж підключила свідомість Моїра.

   Ненависть змішалася з жахом.

   — Я, звісно, його не виправдовую, — прошепотіла я. — Але навіть мене це затягувало.

   Ми вирвалися зі спогаду так само, як і минулого разу — в мить, коли темрява з’явилася поруч із Моїром.

   Ми сиділи в моїй кімнаті, ще всередині свідомості. Дихання рване, серце шалено калатає. В очах — біль і безпорадність. Ал обережно обійняв мене й не відпускав. Я плескала його по спині однією рукою, а другою підманювала ще одного павучка з новою павутинкою.

   — Ну що, — тихо сказала я. — Готовий дивитися продовження?

   — Не впевнений, — він підняв на мене погляд.

— Я теж його ще не бачила. Тож будь напоготові.

   Глибокий вдих. Кивок.

***

   Моїр стоїть на колінах. Поруч із ним — темрява, але вона ніби задихається, насилу пробивається крізь простір. Захисний бар’єр над островом заважає швидкому переміщенню, стискає її, гальмує. З’являється Грум. У кожній руці — по мечу.

   Він швидко оглядає печеру, одразу розуміє, що сталося. Повертається до Моїра. Той піднімає руку, пальцями вказує собі на голову… і підставляє шию.

   — Ні, друже, — глухо каже Грум. — Це їх не знищить. Є інший спосіб. Але він тобі не сподобається.

   Мечі з дзвоном падають до ніг. Грум різко притискає пальці до скронь Моїра — і вся темрява, разом із синім мертвим вогнем, рветься в голову розумнику. Відчуття таке, ніби мозок випалюють живцем. Кров тече з очей, з носа, навіть із вух. Моїр хрипить. Я разом із ним — і Ал тримає мене за руки, не в змозі нічим допомогти.

   Торкаюся свідомості розумника, намагаючись зрозуміти, що там відбувається.

Голоси, які ще зовсім недавно раділи успішно завершеному ритуалу, тепер кричать. Хриплять. Захлинаються.

   Грум падає на одне коліно, але не зупиняється. Він вливає в голову друга всю свою силу. Мені здається, що Моїр уже не дихає.

   І я раптом усвідомлюю: цей спогад існує тільки тому, що Моїр зберіг його, додавши собі — пізніше.

   Скоріше за все, коли він зламав Грума, то витягнув із нього все це, щоб зрозуміти, що сталося після його відключення.

   Через Моїра Грум знаходить кожного розумника. І знищує їхні свідомості. Я бачу їхні обличчя — перекошені від болю, розірвані жахом. Одна жінка чинить опір довше за всіх. У ній щось знайоме… риси, відтінок магії… Але і її некромант ламає.

   Удар. І мене вириває назад у печеру. Я не одразу розумію, що сталося. Потім доходить: Грум розірвав контакт.

   Він лежить на підлозі поруч із Моїром — майже нерухомий. Тремтячою рукою тягнеться до намистин і викликає лорда Тенліда. Той відкриває перехід для магів душі й життя. Серед них — леді Строн. Вона жахається побаченого. Швидко віддає розпорядження іншим магам і в мить опиняється між двома друзями. Кладе руку на одного… потім на другого.

   Грум розплющує очі.

   — Йому допоможи, — хрипко каже він. —

Я… в порядку.

   І в цю мить мене остаточно викидає зі спогаду.

***

   Очі закрила — сльози течуть, голова розривається від болю. Ал торкнувся мого обличчя рукою, я смикнулася.

   — Тобі треба вмитися.

   Відкрила очі. Ми вже не у свідомості, а на ліжку в моїй кімнаті. Дивлюся на руки — у крові. Піднімаю погляд на хлопця: з ним усе гаразд. Розумію, що це я занадто близько пропустила спогад крізь себе.

   Спробувала піти до душа, але мало не впала назад на ліжко. Ал мовчки підвівся, намочив рушник і приклав мені до носа.

   — Я відчуваю спустошення. Відчуття, ніби він і мене знищив.

   — Ти такою не будеш ніколи. — спокійно відповів Ал. — Він тебе захистить.

   — А якщо буду? — голос тремтить. — Тобі теж доведеться мене знешкодити.

   — Ні в якому разі. — підійшов ближче й обійняв. — Я не зможу.

   — А якщо я знищу те, що для тебе важливо?

   Сльози самі котяться з очей. Він притискає мене ще сильніше.

   — Не кажи так. Ти в нас не тільки розумниця. Ти ще й життя.

   — Я втомилася. І хочу спати.

   — Давай я залишуся поруч і почекаю, поки ти заснеш? — відчуваю, що він боїться залишити мене саму.

   — Все нормально. Я просто втомилася. — намагаюся посміхнутися. — А якщо хтось із леді прийде, а ти тут? Ще леді Грум моїй сестрі розповість.