2.3

   — Вибачте, а чому це принесли ви, а не прислуга? — це питання не давало мені спокою ще з того моменту, як Ал попросив лорда про допомогу.

   — У цій кімнаті була така концентрація вашої сили, що я занепокоївся за своїх людей.

   — Вибачте, будь ласка. Зі мною таке вперше.

   — Я розумію. Можливо, краще викликати вашого нареченого?

   — Ми самі впораємось, — відповіла я тихо.

   — Ви боїтесь йому зізнатися, що з вами сталося?

   — Ні. Він у відрядженні. Не варто його зривати заради таких дрібниць.

   Лорд кивнув.

   — Я вас зрозумів. Тоді надобраніч. Хлопці простежать, щоб дівчата спокійно лягли спати, — глянув на сина. — Я на тебе можу покластися?

   — Ти що? Звичайно. Поганої ж ти про мене думки.

   — Піду твою матір заспокою. Надобраніч.

   — Вибачте ще раз. Надобраніч.

   Коли двері зачинилися, Ал розвернувся до мене й знову сів поруч.

   — Все настільки погано?

   — Я тільки заспокоїлась. Давай трохи згодом — я тобі все покажу.

   — Добре.

   Налив вина в чашку й простягнув мені.

Ми посиділи трохи. Я й Лін нарешті заспокоїлися. Я розповіла, що бачила, без подробиць. Лін уже збиралася спати, тож хлопці вирішили йти до себе. Ми з подругою вийшли провести їх до дверей. Я обійняла всіх трьох.

   — Я за вас будь-кого вб’ю, — прошепотіла я.

   — Я список напишу, — Івар вирішив, що найкраще — віджартуватися.

   Лін лише усміхнулася й узяла мене за руку, тягнучи спати. А от реакція Ала мене здивувала: емоційно він, здається, навіть злякався. Але я була занадто виснажена, щоб думати про це зараз.

   Вранці, коли ми з Лін вийшли зі своєї кімнати, під дверима нас чекали хлопці. Привіталися. Івар узяв Лін під руку й запропонував піти з ним на сніданок. Ал зупинив мене. Одразу помітила: він якийсь напружений, знервований.

   — Що сталося?

   — Коли я вчора відчув твій виклик і в ту ж мить опинився у вашій кімнаті… на моїй намистині сидів золотий павук. І виходить, це він викликав мене, а не ти.

   — І що? В чому проблема?

   — Ти дала забагато можливостей своїм помічникам.

   Я здивовано подивилася на нього, взяла за руку й замість того, щоб іти на сніданок, затягла в кімнату.

   Погляд в очі. Він сам прибрав темряву. Мить — і ми вже в його свідомості.

   — Навіщо ти це зробила?

   Я сіла на пісок і чекала, поки він сяде навпроти.

   — У моїй свідомості зараз небезпечно. Помічники прибирають наслідки вчорашнього. І, до речі, той, якого ти бачив учора, — це шпигун-охоронець. У них різні функції. Поясни: чому ти так нервуєш?

   — Не знаю. Треба з Грумом порадитися. Твоя сила продовжує зростати, і я боюся, що вона може вийти з-під контролю.

   — Я себе контролюю. І мені не подобається ідея розмови з Грумом про це.

   — Але ж тобі доведеться поговорити з ним.

   — Якщо я відчуваю сплеск енергії, я розвиваю себе у свідомості.

   — Це мене і лякає, — він дивився з острахом. — Вибач. Думаю, нам краще вирушати в академію.

   — Добре. Я тебе почула. Єдине — я не додивилася спогад. Підстрахуєш мене? Хочу все переглянути до зустрічі з Грумом.

   — Гаразд. Але спочатку ти покажеш мені все, що бачила до цього.

   — Обіцяю, — я усміхнулася йому наймилішою усмішкою.

   Він підвівся з піску, простягнув мені руку, допоміг встати й обійняв.

   — Я ж казав, що підтримаю тебе в будь-якій справі.

   — Але водночас ти починаєш закриватися від мене.

   — Це не я. Це темрява відчуває від тебе небезпеку. Саме тому я й кажу — треба звернутися до Грума.

   — Повірю тобі на слово.

   Мить — і ми знову в кімнаті.

   — Пішли на сніданок. Нас уже зачекалися.

   Він легенько клацнув мене по носу, взяв за руку й потягнув за собою. Ми спустилися до всіх. Ал допоміг мені сісти за стіл, сів навпроти й усміхався, не відводячи від мене погляду.

   — Добрий ранок, — тихо сказала я. — Вибачте, будь ласка, за нічний переполох.

   — Нічого страшного. Головне, що зараз усе в порядку, — відповів лорд Ґвенні з хитрим поглядом. — У вас, щоправда, доволі… цікаві стосунки.

   Я перестала усміхатися. Відчула, як втома від цього постійного контролю накриває з головою. Заплющила очі, намагаючись заспокоїтись, і зрозуміла: контроль і справді на межі.

   Невже це через спогад Моїра? Можливо, я таки пропустила той жах крізь себе.

   Сховала спогад, роздратування — ще глибше. Коли відкрила очі, була вже зовсім спокійна.

Подивилася на лорда. Очі підсвітилися.

   — Не варто так перейматися моїми стосунками з чоловіками. Жоден із них не ідіот. Кожен усвідомлено погодився зі своїм місцем у моєму житті.

   Пауза.

   — Ви справді вважаєте, що мене є сенс контролювати?

   Здається, цього разу чоловік згадав, хто я. Зовні — жодної емоції. Усередині — справжній буревій. І чітке усвідомлення: поруч є ті, хто від мене абсолютно не захищені. І що йому зі мною теж не впоратися.

   Майнула думка — єдине, що стримує мене зараз, це мої друзі. І в першу чергу — некромант.

   — Вибачте, будь ласка, ми вирішили, що нам уже час вирушати до академії, — Ал спробував розрядити обстановку.

   І йому це справді вдалося: я відволіклася від бажання втрутитися в чужу свідомість.

   — Тим паче ще треба написати звіт по страті, усе запротоколювати. А мені ще й характеристику по роботі мага розуму скласти. Самі розумієте — доволі нудна робота.

   Я й далі дивилася лордові в очі. Він не витримав і перевів погляд на некроманта.

   — Так швидко їдете? У нас наступного тижня буде свято вина. Лін з Іваром мають дати на ньому свої передшлюбні обітниці.

   — Мене сюди запрошували лише як компаньйонку. Я переконалася, що ви будете дбайливими, добрими й турботливими батьками для Лін. Тож так — нам час їхати до академії. Ти ж на мене не образишся? — я щиро подивилася на Лін.