2.2

   — Найближчим часом тебе не знайдуть. А коли знайдуть — пошкодують.

   І — мерзенний сміх.

   Він повернувся до зали.

   — Збирайтесь, — сказав Моїр. — Зараз вирушимо до острова. Туди кораблю легше дістатися. Звідти вас заберуть.

   Він вплів вплив у кожне слово.

   Діти перезирнулися — і без жодних запитань почали підійматися, вдягати куртки й взуття. Кому було важко — Моїр допоміг сам. Потім наказав чекати біля човна.

   А сам пішов шукати полонених піратів.

Їх не шкода.

   Дожився. Маг розуму починає вирішувати, кого втопити, а кого залишити жити.

   Кільком охоронцям дорогою він знову наказав спати.

   Коли він вийшов до човна, діти злякалися, побачивши піратів. Моїр спокійно пояснив, що не йому ж веслами гребти, а хлопці надто слабкі. Вони заспокоїлися, вмостилися в човні — і вирушили в нічне море. Місяця не було видно.

   Пливли недовго. Вдалині з’явився самотній кам’янистий острів — без жодної рослини, з якимось незрозумілим захистом: його неможливо знайти, якщо точно не знати, куди прямувати.

   Моїр помітив вхід до печери, роздав дітям смолоскипи й наказав усім іти в тому напрямку. Сам залишився з піратами. Дочекався, поки діти зайдуть усередину, і лише тоді повернувся до чоловіків. Посміхнувся — хижо.

   — Ваше завдання — забути, як дихати. Бажано — втопитися.

   Він розвернувся й пішов, не озираючись. За спиною було чутно, як двоє чоловіків хриплять, задихаючись. А потім — сплеск, ніби у воду впало щось важке.

   Невже я теж так легко можу наказати померти? Від цієї думки мене почало вивертати. Я знову торкнулася свідомості Моїра — і відсмикнулася. Там відбувався такий жах, що краще було дивитися з боку.

   Поки я намагалася порівняти себе з розумником, Моїр уже дістався печери. Діти сиділи в очікуванні наказів — по колу, на розчищеному й вирівняному майданчику. У центрі — заглиблення, від якого в усі боки, мов промені сонця, розходилися вузькі жолоби. Смолоскипи вже стояли у кріпленнях на стінах.

   — Накажи їм лягати спати по колу, — прошепотів голос. — Витягнувши праву руку вбік і звільнивши її від одягу.

   Моїр повторив наказ уголос, вклавши в нього максимум сили, щоб у жодного з них не виникло навіть тіні сумніву.

   Я знову торкнулася його свідомості. Ні. Це не він такий сильний. Стільки впливів — і жодної підзарядки. Голоси в його голові вже не шуміли. Вони злилися в монотонне підвивання. Єдине ціле. Моїра в цій реальності більше не існувало.

   Мені хотілося закричати, зупинити все це. Але я знала: це минуле. І з ним не можна вчинити так, як із майбутнім.

   Діти лягли на кам’яну підлогу й заснули.

Запанувала тиша — така глибока, що здавалося, вони майже не дихають.

   Розумник підійшов до стіни. У ній виявилася невелика ніша. Звідти він дістав ніж неймовірної, неприродної форми. Я вже розуміла, що зараз станеться. Виникло бажання виринути, втекти, але я сама хотіла побачити це минуле. Тож тепер — терпи й дивись.

   Він підходив до кожної дитини по черзі. Розрізав руку — від ліктя до зап’ястка. Без поспіху. Без вагань.

   Після цього сів на камінь на підвищенні — звідти було видно все. Усю картину цілком. І почав підвивати голосам у своїй голові.

   У мене з очей текли сльози. Тіло трусило від безсилля й повної неспроможності щось змінити. Дивитися, як помирає така кількість дітей… це не жах — це межа, за якою серце просто зупиняється. Хотілося вирвати його з грудей, бо винести цей біль неможливо.

   Я відчула, як мій шпигун у реальності забігав по руці, навіть почав кусати — намагаючись повернути мене, заспокоїти.

   — А тепер закріпи їх, — пролунав голос у голові Моїра. — Щоб не смикалися. І пробуди.

— Вони мають відчути якомога більше страху перед смертю. В ідеалі — їх варто було б катувати. Але ти один. А це потрібно робити одночасно.

   Розумник виконував накази без жодних питань.

   І тоді почався крик. Діти намагалися вирватися з пастки до останнього. Але чим більше вони смикалися — тим швидше з них стікала кров. Коли вони почали помічати, що дехто вже не рухається, паніка накрила всіх.

У мене потемніло в очах. Здається, я кричала — але себе вже не чула.

   Я завмерла, з жахом спостерігаючи, як з крові, що зібралася в центрі, починають тягнутися чорні щупальця. Вони простягалися до Моїра, пронизували його тіло наскрізь, а через свідомість передавали силу іншим розумникам.

   Мене накрила паніка. І саме в цей момент Моїр на мить прийшов до тями. Побачив, що він накоїв, — і одразу торкнувся чорної намистини на руці.

   — Що ти наробив, ідіоте?! — пролунав жіночий крик у його голові.

   — Заспокойся, — відповів інший голос. — Навіть якщо сюди прийде Грум — це нам теж на руку.

   Я побачила темряву поруч із Моїром…

***

   Але щось вдаряє мене в груди й вибиває повітря з легень. Я лечу в темряву, не можу зконцентруватися, знайти вихід із цього стану. Ще один удар — і я опиняюся у свідомості Ала, на березі океану.

   До мене починає пробиватися думка: навіщо я тут? Закриваю очі, а коли відкриваю — вже у спальні. Поруч сидить Ал, заглядає в мої очі, а рука його лежить на сонячному сплетінні.

Поруч стоїть переляканий Івар і обіймає так само налякану Лін. В дверях завмер лорд Ґвенні. Я подивилася на них і з усієї сили обійняла Ала.

   — Він усіх убив. Дітей… усіх. Провів кривавий ритуал… — я схлипую, не можу зупинитися.

   — Вибачте, будь ласка, лорд Ґвенні… можна попросити заспокійливого чаю? — запитав Ал, саджаючи мене собі на коліна.

   — Зараз принесу. Пані Плуер, мені здається, і Вам теж принести?

   — Так, звичайно. Буду дуже вдячна.

   Івар посадив Лін назад на ліжко, а сам пішов за батьком. Але той повернув його до дівчини й наказав не залишати нас.

   — Що тут сталося? — питаю, шокована.