23

   Якесь неприємне відчуття затишшя перед буревієм. Моїр взагалі не повертався, тільки через павучка відчувала, що все гаразд з ним, а з Лейфом іноді через браслет відчувала його почуття до мене і відповідала тільки тоді коли сам виходив на зв'язок, дуже боялася невчасно торкнутися до нього. Хел продовжувала мене ганяти по предметам, бо теж розуміла, що так просто мене не допустять до екзаменів. Леді Грум дуже мною незадоволена, що втекла і не намагалась з нею поспілкуватися.

   Все почалось пізно у ночі, це було боляче. Той факт, що вони готові були вбивати я і так розуміла, але щоб настільки завзято, не очікувала. Відчуття ніби загнаний звір, вже не думають про своє виживання. Намагаються як найбільше забрати ворогів із собою. Через помічника, що в розумнику відчуваю скільки вже інформації отримав, але навіть і не намагаюсь торкнутися і дізнатися, що там. Знаючи цих сволот, розумію скільки бруду там накопичилось. Тихенько пішла до тренувальної зали, щоб не перелякати і не розбудити Хел.

   Сіла посеред кімнати, прикрила очі і сиджу вже у своїй кімнаті з дитинства. Захисники очікують наказів, а я не впевнена, що зможу хоч чимось допомогти. Потяглась до свого двійника, а її вже не існує, залишила по собі сотні тисяч малечі, яка чіпляється до будь кого хто знаходиться поруч і проникає в його свідомість, підсвідомість і починає заражати бажанням смерті. Розумію, що уся малеча загине, але що ж я можу зробити. Інакше загинуть некроманти з вогневиками. Потяглась до Моїра він мене миттєво відчув.

   - " Ти що тут робиш? Ану лягай спати."

   - "За вас переживаю."

   - "Нареченому поскаржусь, що ти не слухняна."

   - "Краще розкажи як у вас там?"

   - "Є поранені, але без втрат. Все добре, заспокойся."

   І відчула, що зв'язок зник. Знову сиджу перелякана в своїй кімнаті, навіть сльози на очах. Я можу підсилити малечу, але ж тоді інформації буде менше. Хоча судячи з помічника у розумника, там вже інформації на роки вперед. Торкнулась обережно до браслета, а він холодний і не відповідає. В очах потемніло і в голові жодної адекватної думки не залишилось. Зайшла в ліс, сіла в сніг розкинула золоті нитки в усі боки, дочекалась поки натягнуться і вчепляться в долоні, підняла руки догори і з силою вдарила об землю. Нитки повідривалися з частками плоті, але при цьому підкріплені моєю кров'ю миттєво посилили усіх заражених помічників. Смерть миттєва і дуже болісна. Я хочу щоб вони помирали як найскоріше. Впала в сніг і чекаю поки охоронці допоможуть.

   Поки так лежала, призвала примару Грума і простягла до нього скривавлену руку.

   - Дозволяю підкріпитися і допоможи дотягтись до Лейфа.

   Підлетів до руки і радісно почав їсти, але через якийсь час його відігнали помічники. Незадоволено покружляв і влетів в мене. Відчуття смерті ніколи не забудеш, як минулого разу, прохолода, тиша і неможливість дихати. Здається я не повернусь вже, банально не знайду дорогу назад, хоча кинула павучкам тоненьку нитку, відчула, що піймали. Головне до свідомості своєї повернутися там допоможуть.

   Темрява, темрява, темрява і ледве видніється далеке світло. Потяглась до нього і відчула тепло, лагідне і ніжне. Нарешті дотяглась до нього і відчуваю, що все гаразд. Виявляється, що відступники намагались блокувати зв'язок інших магів, але з чогось почали вмирати найгіршою смертю, яку тільки можна придумати. Гниють з середини і швидко розкладаються. Через темряву погано видно, але побачила багато неприємних згнилих трупів. Час повертатися, бо я вже не тільки не дихаю, а і серце не б'ється якийсь час. Ой же ж по голові мені надають, коли дізнаються. Знайшла в темряві нитку, ледве світиться, потягла її і відчула, що тримають і навіть тягнуть. Цікаво, як це вони? Чим ближче до світла, тим сильніше тепло відчуваю, почало битися серце, вже трохи легше. Відкрила очі у зимовому лісі з мене винирнула примара і чогось швидко зникла за деревами. Відчуваю, що лежу в калюжі крові.

   - Я тебе зараз вб'ю, а після поверну до життя. - закрила очі і боюсь дивитися на коханого.

   - Все добре? Усі живі? - обережно поклав мою голову собі на коліна.

   - Це єдине, що тебе зараз турбує? - і обережно погладжує по голові, прибираючи волосся з обличча.

   - Ні. Як ти тут опинився? - придивилась, все ж таки я в своїй свідомості.

   - А коли ти зі мною поспілкувалась і зв'язок зник, я зрозумів, що ти можеш вчинити якусь дурість. Знайшов твого темного і забрав з собою. - голос Моїра, вже спокійніше мені.

   -  А я все думаю як міг Лейф тут опинитися без допомоги розумника. І чому одразу дурість, я ж допомогла?

   - Так, моя хороша, допомогла. - і легкий поцілунок у скроню - Тільки не роби так більше, будь ласка. Моє серце не витримає.

   Притулилась до нього і нічого вже не хочу. Просто так лежати.

   - Давай витягнемо тебе з твоєї свідомості і нам час. - промовив занадто серйозний розумник.

   - А я не хочу. - подивилась обережно на свої руки, а вони майже вже зцілені.

   - Ти навіть не уявляєш, як ти перелякала Міалу. Вона вирішила, що це епідемія морока і усі, хто там перебував, тепер проходитимуть перевірку на зараження.

   - Вибачте будь ласка. Я переробила ритуал на помсту, тільки не встигла вигадати покарання. Коли ви зникли для мене я сильно злякалась. І браслет був холодний.

   - А браслет для тебе теплий? - якось незрозуміло запитав Карт.

   - Так, завжди. Я думала так має бути. - відкрила очі і дивлюсь на них здивовано, а вони в свою чергу дивляться один на одного.

   Розумник посміхнувся мені і пішов в напрямку моєї кімнати, а Лейф просто повернув до себе і поцілував мене не дивлячись ні на що. Коли зупинився і допоміг мені піднятися, я вирішила дізнатися з чим це пов'язано.

   - Що не так з браслетом? - ідучи до кімнати запитала я.

   - Навіть якби ти знищила себе для мене, браслет нікого більше не прийняв і шукав би тільки тебе. - прошепотів мені щасливий некромант.