Кінець початку

Шум вітру у вухах, нагадував віддалений стогін байдужості і мерзенний запах, який роз'їдає сам мозок і від якого щиплять і сльозяться очі. Валерман був ще живий, тому що труп не може відчувати ниючий біль у спині та в грудях.

— Де я? Це схоже на... Будиночок на дереві? Причому абсолютно порожній... — Протерши очі і озирнувшись навколо, хлопець почав обмацувати рану в грудях. Вона перев'язана якимись ганчірками. — Мене хтось врятував... А де Брунфілд, Каріф, Коннор та Майкл? Де ви, хлопці? — Він підвівся на ноги і з першим кроком вся дощата конструкція нахилилася вперед, потягнувши за собою листок з якимись словами. Вітер підхопив предмет і ось-ось понесе його, але Валерман стрибнув за папірцем так, що зміг схопити його, але й сам хлопець мало не провалився у вікно, вже наполовину вивалившись. Очами він зачепився за величезне озеро в одному дні відсюди, а з іншого боку чорну, як вугілля, вежу, яка була вище за цей будиночок на дереві. Але ліс звідси було видно, як на долоні, землю покривав щільний шар темного серпанку від вогню, чи це самі темно-сірі дерева випускають його? Валерман вирішив залізти назад і прочитати записку, як тільки він сів на підлогу, дошка під його рукою проламалася і дощечка глухо ударяючись об кожну гілку, падала до землі десь пів хвилини.

– Тут усе тримається на чесному слові! — невдоволено вигукнув хлопець і почав нарешті читати.

"Привіт, ти в мене вже двічі в боргу. Не хвилюйся скоро ти його повернеш, тобі всього-то потрібно позбавити цей ліс від віроломного некроманта, який засів у тій чорній вежі, яку ти повинен був вже побачити. Незнаю пам'ятаєш чи ні, але раніше вона сяяла ніжним синім кольором. Поки можеш відпочити в моїй скромній хатині, не турбуй себе питаннями, де ти і чому ти тут, просто пам'ятай, що під тобою ходять мерці які не знають спокою, це все колишні купці найманці та ельфи, їхні душі осквернив некромант, а лісу це на користь не йде. Сподіваюся ти мене зрозумів. Бажаю успіхів з розплатою боргу! Твій меч з кільцем чекають на тебе внизу. І ще дещо, мабуть, треба попередити тебе, не давай своєму другові накопичити магічну силу. Він стає сильнішим з кожним вбивством, а коли п'є кров то посилюється втричі. Можливо, він сказав тобі, що хоче повернути свою колишню силу, що ж він не бреше, його сила – те, що він був людиною і сила цієї зброї в тому, насквльки сильніша душа була в тілі смертного. За цю інформацію ти тепер у потрійні винен мені! Незабаром побачимося, це вже майже очевидно." 

Валерман декілька хвилин перечитував письмо, обдумував кожне слово, декілька різних емоцій заміняли один одного в голові ельфа. Останні строки змусили його сильніше стиснути зуби до самого скрипу.

— Я здогадувався, що Грань не просто чарівний меч, а тут виявляється замішана чорна магія! — На емоціях хлопець зім'яв папірець і відкинув його в куток. — Тоді я допоможу йому знову стати людиною! Не бачу в цьому нічого поганого, тому я продовжу накопичувати його силу, щоб одного безумовно прекрасного дня він повернувся в колишній вигляд! І тоді він зможе набагато краще навчати мене мистецтву меча! Але все-таки, де інші хлопці? — У голові раптом почали проскакувати картинки моменту до відлючки, повішені найманці, розірваний на шматки Каріф і величезні звіролюди, одного з яких Валерман успішно вбив. Від спогадів холодний піт потік по спині, а мурашки пробігли по всьому тілу. — Їх більше немає з нами... У цьому світі є такі істоти, які в мить можуть убити невинного. — розплакавшись сказав хлопець упавши від безсилля на підлогу.

— Але... Доля героя проходити через них, проходити через труднощі, втрати і монстрів, щоб трагедії, що відбулися з ним, не сталися ні з ким більше! — Взявши себе в руки він витер сльози, переглянувши приміщення він вирішив злазити по дереву, його рішучість у мить зросла більше, ніж раніше.

— Не знаю, що ти за незнайомець, але я вдячний духам, що вони направили тебе до мене. Ти врятував мене, а я врятую цей ліс і помщуся за своїх друзів! — гілка за гілкою, нога за ногою, якумога обережніше та взвішено хлопець робив кожний рух тіла. На вітру мертве дерево скріпуче гойдалося зі сторони в сторону, деякі гілки були підступно ломкі і під першим же навантаженням ноги ельфа спішили зламатися та унести його до світу мертвих.

Нарешті, Валерман зліз із товстого високого дерева, із землі вже стирчав Західна Грань і каблучка, що висіла на гарді, одягнувши його, молодий герой підняв зброю до небес і закричав, немов кликав когось з під небесної височини.

— Валерман із болотного села ельфів Джехари йде до тебе, некромант! Я врятую ці землі від смерті та жаху, що ти тут посіяв!

— Хлопче, ти не повіриш, але тебе сюди притягли сови, вони зняли обручку, тому я не зміг докликатися тебе. І чого це ти такий натхненний? Мені здавалось ти будешь засмучений та повний туги, після безславної гибелі цих... невдах. — було ясно що меч хотів сказати щось більш образливе, але стримався. 

— Не треба про них таке казати. І я теж радий тебе бачити. Тепер я знаю твою таємницю! – радісно відповів ельф.

— Яку таємницю? — Незрозуміло, але явно за нервувавши меч перепитав хлопця.

— Ну, що ти раніше був людиною! Чому ти не розповів, що тобі потрібні сили, щоб повернути свій вигляд?

— А, ти про це...

— Не бійся я обов'язково допоможу тобі, а натомість прошу щоб ти навчав мене майстерності меча!

— Ну, звичайно... Я теж чекаю моменту, коли зможу... обійняти тебе своїми справжніми руками... поплескати по плечу і хвалити за успіхи в навчанні! — Явно щось приховуючи стрімко відповів меч. — Тільки для початку нам треба розібратися з некромантом. У його крові має бути достатньо сили, щоб я зміг реалізуватися.

— Напевно, але спочатку... — хлопець поврнувся в бік вежі, там, за стовбурами дерев ховались полугнилі ельфи, з слабким зеленим сяйвом на місці очей.

— Так, треба розібратися з цими мерцями.

Поки вони балакали на крики хлопця зійшовся невеликий натовп кульгавих, потворних без деяких кінцівок трупів, що ожили. Більшість були одягнені в простий обгорілий і рваний одяг, але ще деякі тримали в руках зброю і були одягнені як воїни.