Нові приятелі

— Гей ти, не спиш? Ти ж болотний ельф, га? Треба ж тобі було заснути посеред поля, добре, що ми поряд проходили, інакше б так і замерз на смерть! — очі Валермана ледь розплющувалися, але світло вогнища одразу сліпило хлопця, що змушувало зажмурюватися ще сильніше.

— Не варто нам зв'язуватися з цією істотою. Якби не доброта командира, ми б вже здали його до фортеці неподалік, у рабство і отримали б величезну купу грошей! — пролунав неприємний крихтливий голос.

— Притримай свог язика, це ж ельф, забув, яку територію ми досліджуємо? Це колишня територія Лісового Народу, вони ж лісові ельфи. Можливо, він допоможе нам у пошуках цієї штуки. — перший приструнив того, хто втергся до розмови. Але в ту ж мить пролунав брязкіт і цокаючий звук металевих пластин.

— Гей, хлопці, дивіться, у цих болотах повно здохлих воїнів! А ця броня непогано на мені виглядає, так? — Молодий, гучний, сповнений хвастощів голос ударив у вуха ельфу, що насильно змусило його мозок до кінця прокинуться і відчути реальність.

— Ну, поки ти новачок, на нормальні обладунки не відпрацював. Походь поки що в цій залізній труні. — відповів тому неприємний голос.

— Ти заздриш мені, Каріфе? Та й чому це труна, просто стара броня?

— Та ні, навпаки, я щасливий що не ношу цю потворність, а твій дорогий меч взагалі не підходить по кольору та й по красі разом з цим обладунком. А труна, тому що всередині цієї залізниці можливо не одне століття лежав мертв'як і швидше за все людина.

— Фу, Майкл зніми це швидше. — зі сміхом промовив перший низький, але гучний голос.

— Та годі тобі, Рупусе, не так це й погано! Уяви, яка історія у цієї броні!

— Ага, сотню років пролежав на червивому болоті на вже тричі мертвому воїні. Така собі історія.

Нарешті очі звикли до освітлення, і ельф зміг розглянути навколишній світ. Перед ним на діжці сидів чоловік, одягнений у шкіряну броню з білою вовною, в руці він тримав шолом, на який натягнута голова вовка. А поруч стояв південношкірий чоловік у тюрбані з довгим гострим носом та хитрим поглядом. Він скептично постукував по старій броні Майкла, світлого блондина, який стояв піднявши руки, ніби зібрався обійняти людину навпроти. Все це відбувалося посеред невеликого табору біля центрального вогнища, навколо лежали спальники, а єдиний намет був натягнутий і зафіксований між двома деревами та одним поваленим.

— Ем, а де я? — Звичайно, болотяний ельф відразу відчув не тільки смердючий дим болотного дерева, а й рідний запах торфу, що ясно вказувало про безпосередню близькість до болота.

— Я ж казав, що він уже прокинувся. — Чоловік у вовчій шкурі несильно поплескав Валермана по плечу. — Давай, може для початку ти розкажеш про себе?

— А, ну так, вибачте. Мене звуть Валерман із села Джехара, що у глибині цих боліт. Я йду в Мертві землі, щоб стати героєм! — натхненно відповів хлопець. Але на свої слова він зустрів сміх.

— Да ти що? Героєм стати? Ну для початку раджу тобі не йти у похід майже без речей. — Першим почав Майкл.

— Ну так, навіщо герою спальник чи кресало, є меч – вже можеш що завгодно! — іронічно приєднався до розмови Каріф. — І всеж. Щось я не пам'ятаю, щоб болотяні ельфи самі шукали пригоди собі під зад за межами своїх боліт! Дуже підозріло... а твій меч... Навряд чи у твоєму селі коваль може змайструвати щось краще за сокиру для рубання дров! То звідки він у тебе? — Житель півдня пильно прищуривши очі, ніби чекаючи неправильної відповіді, вдивлявся у вічі Валермана чухаючи свій довгий кривий ніс.

— Я знайшов його у Болотах. — розгублено відповів хлопець.

— Знайшов чи вкрав у мандрівника, що задивився на ваші пейзажі? — Каріф тицьнув пальцем у лоб ельфа.

— Знайшов, на дні озера. — Схопившись за своє чоло, ельф відчув, що на його пальці немає каблучки. Придивившись, він і справді не виявив на собі прикраси. — А ви не бачили мою каблучку? Вона просто... просто передається в сім'ї з покоління в покоління. — Валерман почав копошитися по кишенях, а потім почав оглядати місце навколо.

— О, ти прийшов до тями. — З закритого намету вийшов високий чоловік у алебастровій пластинчастій броні та вузьким шоломом з ірокезом. Він оцінювально оглянув ельфа, а потім додав. — Цікавий у тебе меч... Кажеш, знайшов на болотах? Допустимо повірю. А на рахунок каблучки, вона в мене. І віддам її, якщо погодишся на угоду.

— Що за угода? — Хлопець хотів підвестися, але ноги не втримали його і хлопець впав на карачки, попутно ненароком пнувши казан, що стояв на вогні, зі смачно пахнутим варевом.

— Ти що зробив? Ти нашу вечерю розлив! — агресивно крикну Кариф та поспішив рятувати те що уцілило від їжі.

— Я Коннор, ми загін "Боатсво і Багатство", найманці. Наш наймач доручив нам уточнити ситуацію навколо королівської вежі Лісового Народу. Але біда, ми не знаємо де вона, лише дуже приблизну область. До зустрічі з тобою ми планували кілька днів блукати тим лісом, але ти ж ельф, напевно знаєш, що там та як. І легко проведеш нас до місця найкоротшим шляхом. — Людина ніби спілкувалася зі старим другом, але ні як із вперше зустрінутим  незнайомцем.

— Я, звичайно, трохи знаю Королівський Край, але хочу попередити, що далеко не всі болтні ельфи знають територію братнього нам Лісового Народу.

— Але ж ти знаєш. — нетерпляче вигукнув Каріф.

— Так... — стиснувшись від страху, відповів Валерман.

— Ну ось і чудово, командире, змусимо його показати нам дорогу?

— Помовч, я домовляюсь про це. Так ось, я поверну тобі кільце і твій меч, але ти повинен будеш показати нам шлях до тієї вежі.

— Гаразд, тільки віддайте мої речі прямо зараз. — Зібравши всю свою сміливість, вимагає хлопець.

— Без проблем. Рупус. — Конор дав знак рукою і кинув ельфу його каблучку. Чоловік у вовчій шкурі підніс хлопцю чарівний меч та порожній рюкзак.

— Вибачай, м'ясо ми забрали собі, авансом. – хитро посміхнувся чоловік.

— Та годі вам, я б все одно не з'їв повністю цю рульку. А ви ось який супець зварили... — Валерман показав на калюжу, яка бере свій початок з перевернутого казанка.