Глава шістнадцята Підготовка до втечі

Доні якраз перебував у гостях у Енді, і вони обговорювали останні події на базі — чому їхню команду відсторонили, чому вони стали «непотрібними», і які наслідки можуть мати всі ці зміни. Атмосфера була напружена, кожне слово мало вагу, адже обидва знали: будь-яка помилка тут може коштувати надто дорого.
Раптом хрестик Доні загорівся — прийшло сповіщення. Серце Доні здригнуло. Він розумів, що тепер приховувати немає сенсу. Він повільно підняв погляд і промовив: 
— Енді… мені доведеться зізнатися. Ті, кого ми вважали загиблими… вони насправді живі. І вони зараз будують нову резервну базу.
Енді лише мовчки слухав, розуміючи всю серйозність ситуації.
— Це аналоговий канал, — додав Доні, — говорити тут неможливо. Можна лише писати. І кожне слово має значення.
Вони обидва відчули, що відтепер гра змінилася: відкрита інформація — це ризик, прихована — теж. Але тепер щонайменше вони знали правду.
Доні розгорнув повідомлення, і Енді бачив, як той напружився ще до того, як почав читати вголос. — Гаразд, — мовив Енді спокійно, — читай. І можеш бути певним: доносити Майору я точно не стану.
Доні повільно, але чітко зачитав: 
«Привіт, Донні. За півтора земних місяці я зможу забрати вас і перемістити на базу Привид. Від вас потрібно лише одне — щоб усі були готові й зібрані в одному місці, звідки я зможу евакуювати без затримок.
Через місяць вийду знову на зв’язок і дам останні інструкції.
Будьте обережні. Не викрийтесь передчасно — від цього залежить успіх операції і ваше майбутнє. Тримайтесь. Костя.»
Енді опустив погляд, переварюючи почуте. — Тобто… ти не один у цій грі, Доні?
— Так, — коротко відповів Доні. — Разом із тобою про це знають ще сімнадцять чоловік.
Енді знизав плечима: 
— Я вже здогадався хто. Можеш не називати. Гаразд… скажу одне: на мене ти можеш покластися. І на мою сім’ю теж.
Доні видихнув — нарешті хоч хтось у цій базі не створював проблем, а давав опору. 
— Добре. Тоді слухай план. Ерік зараз п’є — і нехай п’є. Нехай починає нести нісенітниці, говорити непослідовно, плутатися у словах. Це створить фон, ніби він реально з’їжджає з глузду. Якщо військові щось запідозрять — усе спишеться на нього.
Енді уважно слухав. Доні продовжив:
— Потім ми організуємо маленьке свято. Нічого особливого: трохи музики, трохи випивки… А після — «прогулянка» тунелями в скафандрах. Формально — екскурсія. А реально… Вибух. Тунель закривається. Верх — відкривається.
— Баз у нас спеціаліст по підривах. Він усе зробить чисто, — додав Доні. — Ти сам знаєш ці проходи як свої п’ять пальців, тому координація буде на тобі. Зрозумій: це наш шанс лишитися живими.
Енді трохи помовчав, а потім тихо сказав:
— Я тебе підтримаю. Але хочу знати всю правду.
Доні покрутив у руках хрестик з аналоговим інтерфейсом і знизив голову:
— Енді… всього я і сам не знаю. У цій ситуації я дію на довіру. На Костю. Більше, ніж на власні можливості.
— Так, Доні, — почав Енді, задумливо зводячи очі, — я добре вмію грати в шахи. І я розумію: ти хоч і не пішак… але й не офіцер.
Він легенько усміхнувся, поглянувши на Доні крізь напівморок комори.
— Ти кінь. Непередбачуваний, здатний перестрибнути через фігури, коли це видається неможливим.
Доні пирснув, але усмішка була більше втомленою, ніж веселою.
— То добре, що я хоч не пішак, — буркнув він. — Значить, у нас ще є шанс зіграти правильну партію. Він притих на мить, зібравши думки.
— Завтра я поговорю з Еріком. П’яним Еріком, — наголосив він. — Ми розробимо його легенду «того, хто з’їхав з глузду». Він стане нашим відволікаючим фактором. Нехай командування думає, що він просто втрачає контроль. Це дасть нам простір діяти.
Доні кивнув.
— Погоджуюсь. Його всі знають, і йому повірять, що він може… зїхати з гоузду. Це зіграє нам на руку.
— А я, — продовжив Енді, — завтра працюватиму в тунелі № 7. Це наш шлях втечі. Там є вузька ділянка проходу. Я дам команду Базу — він непомітно замінує її знизу.
Він нахилився ближче, знизуючи голос. — А я встановлю вибухівку зверху тунелю. Коли підемо — вибух, обвал, і ми побачимо небо Проксіми просто над головою. От і вихід.
Енді притис пальці до перенісся.
— Ти розумієш, що це ризиковано до божевілля?
— Розумію, — спокійно відказав Доні. — Але іншого шляху немає.
Він на мить замовк, потім додав серйозно й тихо:
— Тільки запам’ятай: ми будемо у звичайних скафандрах, без радіаційного захисту. Після обвалу нас накриє фонове випромінювання з поверхні. На евакуацію буде максимум тридцять хвилин. Якщо Костя не встигне — нас просто не стане.
Енді глибоко видихнув.
— Отже, або все проходить ідеально… або ніхто з нас не виходить із тунелю.
— Саме так, — підтвердив Енді. — Але ми робимо це не заради себе. Ми робимо це заради всіх, кого списали. Заради тих, хто навіть не знає, що вже приречений.
Енді повільно кивнув.
— Добре. Тоді граємо. І сподіваємось, що кінь цього разу перестрибне все правильно.
Енді підвівся з табурета, поправив комбінезон і різко глянув на Доні, вже повністю перейшовши в режим дії:
— Гаразд. Тоді слухай уважно.
Він дістав з кишені невелику тактичну пам’ятку, ніби для себе, та почав промовляти, щоб закарбувати план.
— Підготуй мені Еріка. Завтра, рівно о 11:00, він має бути в тунелі № 7. І бажано — з пивом у руках, щоб виглядало природно.
Енді підняв погляд, і в його очах вперше за вечір промайнуло щось схоже на азарт:
— Я думаю, нам із Базом вистачить двадцяти хвилин, щоб зробити свою частину: замінувати вузьку ділянку і закласти заряд зверху тунелю.
Він коротко видихнув. — Двадцять хвилин — і вихід готовий.
Доні кивнув, різко і рішуче:
— Зроблю. Ерік буде там і виглядатиме переконливо. Якщо треба — влаштую йому симуляцію чергового «зриву».
Енді на мить затримав його за руку:
— Тільки дивись, Доні… Ніяких помилок. У тунелі в нас не буде права на другий шанс. Його голос знизився до майже шепоту: — Якщо хоч на хвилину виб’ємось з графіку — усе пропало.
Доні стиснув губи і твердо відповів:
— Не виб’ємось. Цього разу все піде точно.
Доні повернувся в бар ще до закриття. Взяв собі банку пива, осушив наполовину майже залпом — нерви його вже не тримали — і саме збирався вирушати до Еріка, як двері бару ковзнули вбік, і той сам зайшов усередину.
Ерік виглядав виснаженим, злегка розпатланим, але тверезішим, ніж зазвичай останніми днями. Очевидно, зустріч із Базом у нього не склалася: Баз просто ліг спати, і Ерік не став турбувати його серед ночі. А от у Доні все кипіло — думки, плани, страх і рішучість.
Ерік, помітивши друзішку, сам підійшов до стійки й узяв пару банок пива.
— Куди це ти зібрався? — запитав він напівжартома.
— Куди-куди… в наше тихе місце, — буркнув Доні. — Бо якщо будемо бовтати тут — нас ті вояки ще в ізолятор запакують. Пішли вже.
Вони рушили до виходу, але їм перекрила шлях Норіс. Вона стояла строго, з виразом людини, що вже втомилась ставити дисципліну на місце.
— І куди ми з пивом? — холодно поцікавилась вона.
Доні, не моргнувши, усміхнувся:
— Як куди — в комору. Хочеш з нами? Якщо що — ми сьогодні в ізолятор не плануємо.
Норіс склала руки на грудях:
— А, зрозуміло… Йдіть уже. — І тихо буркнула собі під ніс: — Чортові алкаші… скоро вже вас здихаємось…
Після цього вона пішла по своїх офіцерських справах, навіть не підозрюючи, наскільки близько була до правди — але зовсім не в тому сенсі, який мала на увазі.
Комірчина Доні — затхла, заставлена старими деталями та списаними модулями — давно стала їхнім «бункером довіри». Тут не було камер, датчиків і зайвих вух.
Як тільки двері зачинилися, Доні глибоко вдихнув і все виклав Еріку — від повідомлення Кості до плану Енді. Без прикрас, без замовчувань.
Ерік слухав мовчки. Спершу з недовірою, потім зі страхом, а врешті — з тим самим холодним прозрінням, яке кілька днів тому охопило й самого Доні.
Коли Доні закінчив, у кіморі надовго зависла тиша.
Ерік нарешті видихнув:
— Ну що ж… — його голос звучав твердіше, ніж за останні тижні. — План Енді… звучить ризиковано, але реалістично. І чесно — це єдиний шанс, який у нас є.
Доні кивнув. Тоді Ерік підняв хрестик — той самий, що був його особистим маячком-зв’язком — і пробурмотів:
— І, Доні… будь делікатнішим зі своїм хрестиком. Якщо хочеш жити — не світи ним, де не треба.
— Та знаю, знаю, — усміхнувся Доні. — Я вже його переналаштував. Тепер ніяких випадкових сигналів — усе вручну.
Ерік відпив пива, зітхнув і сказав:
— Якби не ти… ми б навіть не зрозуміли, що нас уже списали. Тож нехай… робімо це. Раз почали — дороги назад немає.
І в той момент, серед металобрухту, пилу й тіней від старих ящиків, вони вперше за довгий час відчули себе не приреченими — а тими, хто готує відповідь.