Глава чотирнадцята Союзник звідки не чекали

По всій базі задзижчали динаміки. Сповіщення було формальним, майже беземоційним:
«Увага всім. Базу Proxima b офіційно переведено зі статусу ресурсної у статус дослідницької. Робітничий персонал буде достроково відправлений додому після завершення поточних робіт. Отримайте інструкції у своїх керівників.»
Голос вимкнувся — і ніби стало ще тихіше, ніж було до цього.
Ерік і Доні сиділи у технічному барі, обидва з бляшанками пива. Сиділи так, як сидять люди, яким уже нема чого втрачати, але ще є що обдумувати.
Ерік повільно відпив і буркнув:
— Чуєш, Доні… нас же ліквідувати хочуть. Навіть не приховують. Який, скажи мені, дурень відпустить нас додому, знаючи те, що знаємо ми?
Доні поставив бляшанку на стіл, так, що вона трохи задзвеніла.
— Та я вже про це думав. — Він потер лоба. — І знаєш, що гірше? Майора теж у темну використають. Він навіть не здогадується, в які ігри його втягнули. І Константин, схоже, точно знає, що каже. Він же інженер-технік, йому простіше побачити, де нас дурять.
Ерік фиркнув:
— Та плюнь ти на того вояку. Прийде час — і його, як і нас, спишуть. Вони вже вирішили, хто тут «зайвий». А ось хто їм цікавий — це Ітом. І парочка людей, що тримаються навколо нього.
Наступила коротка пауза. Доні подивився у вікно — там, за прозорою стіною, виднілися тіні пересувних дронів безпеки.
— Знаєш, друже, — тихо промовив він, — може, годі пити. Зараз не час. Краще будемо спостерігати уважніше. Бо в мене погане передчуття. Дуже погане. Наче все це — лише гарно підготовлена ширма.
Ерік кивнув, і в його очах уперше за довгий час з’явилася твердість.
— Гаразд. Пора приходити до тями.
Він нахилився ближче:
— Нам доведеться подумати… як переправити наших людей на «Привид». Бо якщо ми залишимось тут під владою цих військових — нам гаплик. Усім.
Доні глибоко втягнув повітря:
— Тоді почнемо з малого. Я вийду на Енді. Він знає базу, як свої п’ять пальців. Якщо хтось і зможе організувати тихий коридор… то саме він.
Ерік тихо пригубив останній ковток пива і поставив бляшанку вбік:
— Ну що, друже… схоже, починається справжня гра.
І в цей момент обидва зрозуміли: вони ще не програли.
Просто закінчилась одна партія — і почалась інша, значно небезпечніша.
Енді сидів нерухомо, немов статуя, лише пальці нервово постукували по краю столу. Новина про евакуацію цивільних на Землю звучала для інших як подарунок долі, але для нього — як вирок.
Він знав надто багато. І знав, що корабель назад уже не полетить.
Ніколи.
Він знав, що це ще одна операція зверху. Ще одне «прикриття». Ще один спосіб списати людей.
Як і його при потребі.
Холодний піт виступив на спині, хоча в кімнаті було прохолодно.
Енді протягнув руку до шухляди, повільно висунув її — всередині лежав невеликий сріблястий куб із зеленим індикатором.
Зв’язок нуль-простору. Пряма лінія з Доніганом.
Єдиний канал, якому він довіряв. І єдиний, яким зараз користуватися було смертельно небезпечно.
Його пальці зависли над пристроєм — і відсмикнулися, ніби той був розпеченим.
— Не можна, — прошепотів сам до себе. — Не зараз. Якщо хоч один імпульс піде не туди — андроїди вирахують частотне відхилення. Потім — протокол «Альфа-стоп». І мені кінець.
Він стиснув кулаки. Тремтів — від страху чи від злості, вже важко було сказати.
Йому потрібен був хтось, хто може допомогти.
Хтось непомітний, тихий, розумний… але не задіяний у великих іграх.
Доні підходив на цю роль ідеально. Але Доні тепер «вбитий горем» та п'є пиво з Еріком. Ерік — людина чесна, але саме такі і найнебезпечніші.
Він не зрадить… але й брехати не буде.
І там, де знають троє — там знає і свиня.
Костянтин сидів у своєму кабінеті, перед ним на екрані повільно миготіла технічна модель майбутнього міжзоряного корабля. Лінії корпусу, реактори, системи стабілізації — усе це виглядало красиво, але безглуздо.
Він провів рукою по обличчю й сперся ліктями на стіл.
«Якщо почати будівництво корабля…» — думки бігли важкі, змучені.
«Лише запуск і розгортання технологічної бази займе рік. А ресурси… У нас їх просто нема. І не буде. Це глухий кут.»
Він відкинувся на крісло й довго дивився у стелю, намагаючись віднайти хоч якийсь вихід, коли раптом у пам’яті сплив старий кадр із давнього іще земного фільму. Мабуть, ще з часів, коли людство тільки мріяло про міжзоряні подорожі.
Кільця. Величезні, сталеві, з невідомими символами навкруги.
Ворота переходу.
«Зоряні ворота… та ну… нісенітниця…» — подумав він, але ідея вже вп’ялася йому в мозок, не відпускаючи.
Він різко відсунув убік проєкт корабля, викликав порожню технічну панель і почав креслити перші схеми. Не встигав за власним натхненням — пальці бігли швидше, ніж він устигав осмислити.
— А тепер, дорогенька… — промовив він до свого технічного ядра-асистента. — Перевірмо цю божевільну гіпотезу.
Система зажевріла індикаторами, проводячи моделювання.
Гіперпросторовий розгін… стабілізація поля… створення проходу… енерговитрати…
Параметри падали й росли, але… залишалися у межах реального.
— Це можливо… — прошепотів він, відчуваючи, як холодок пробіг по спині. — Не просто можливо… це працює! Корабель? Та навіщо?
Будь-який стабільний міжзоряний човник зможе пройти крізь такі ворота. А самі ворота — дешевші, компактніші, ефективніші й не потребують колосальних ресурсів.
І якщо встановити їх у кількох точках… По всій галактиці…
Можна створити мережу маршрутів швидшої за швидкість світла.
І, найголовніше — повернути людей додому. Швидко. Без вантажних колосів. Без ризику.
Він усміхнувся, уперше за довгий час щиро.
— Оце буде сюрприз для всіх… І для майора, і для тих, хто нас списав.
Тепер у нас є шанс. Справжній.
Отож почнемо з розробки підходячого міжзоряного корабля встановлювача цих воріт і самих воріт.
Костянтин лише почав будувати першу повноцінну модель майбутніх воріт, коли термінал на столі коротко пискнув.
Системні повідомлення він давно вимкнув — цей звук могли надіслати лише двоє людей. І один із них якраз і писав.
На екрані висвітилась коротка фраза від Доні:
«Подумай про транспорт. Як евакуювати тридцять вісім людей з бази на Привид. Нас списують.»
Костянтин відкинувся назад і кілька секунд просто дивився на текст.
Його власні думки про “списання” були лише припущеннями — тепер це стало фактом.
Тридцять вісім людей — це не екіпаж шатла.
Не група техніків. Це вся база.
Часу більше не було.
Він швидко набрав відповідь:
«Я тебе зрозумів. На зв’язку.»
Повідомлення пішло. Костянтин сидів нерухомо кілька секунд, поки його серце намагалося наздогнати раптовий прилив адреналіну.
Ерік з Доні нарешті розійшлися по своїх кімнатах. Алкоголь у крові трохи вщух, натомість холодний, тверезий страх повертався.
Доні ліг на ліжко, але простирадло було холодним, думки гарячими, а серце — неспокійним. Він крутився кілька хвилин, але відчуття наближеної біди не відпускало. 
Сидіти — значить чекати смерті. А діяти — значить хоч щось контролювати.
Він підвівся, почухав обличчя, взяв з тумби старий блокнот і ручку — звичні речі, що заспокоювали його краще за будь-яку зброю.
А потім — вийшов у коридор.
Коридори бази були тихими, нічна зміна працювала десь у технічних секторах, але поблизу житлового блоку панувала тиша. Кроки Доні лунали порожнім простором, наче він йшов у забуту шахту, а не до людини.
Енді жив у невеликому З-секторі, ближче до віддалених службових приміщень. Доні завжди вважав, що той спеціально просив таке розташування — аби бути ближче до технічної інфраструктури та далі від людей.
Такий собі павук у центрі своєї павутини… Перед дверима Енді він зупинився. Постукав два рази. Пауза. І ще раз.
За дверима поскрипіло крісло. Потім — кроки. І нарешті двері відчинилися.
Енді стояв у домашній одежі, блідий, змучений, але очі… очі були хоч і налякані, але надто пильні, надто живі.
— Доні?.. — видихнув він, немов не повірив. — Ти… ти чого в такий час?
Доні вдихнув глибше й показав блокнот.
— Нам треба поговорити. Прямо зараз.
Це не про роботу. 
Енді знервовано оглянув коридор — як людина, яка надто добре знає, де стоять мікрофони.
— Заходь, — тихо прошепотів він. — Але говорити будемо не тут.
Двері зачинилися, клацнув додатковий механічний замок — такий, який Енді встановив сам.
— Ну чого, розказуй… — пробурмотів Доні, сідаючи за стіл навпроти.
Він одночасно заговорив уголос і відкрив блокнот, роблячи вигляд, що просто щось нотатимує.
— Енді, скажи, будь ласка, що ви, на милість Божу, знайшли в тому чортовому тунелі № 9?
А під цими словами на папері він швидко вивів:
«Нас ліквідують. Ми багато знаємо.»
Енді помітив напис. Кут його ока смикнувся. Він спершу навіть не відповів — ковтнув повітря, наче готується говорити з прокляттям.
— Знайшли те… — почав він тихо, сердито стискаючи пальці, — те, чого ліпше би і не чіпали.
І тут же, майже непомітно нахилившись до блокнота, зробив короткий штрих:
«Я теж так думаю. Нас не відпустять.»
Доні перевів подих. Це був перший реальний підтекст за весь час — перший щирий знак, що параноя має підстави.
— Це якийсь артефакт? — спитав він вголос. — Ти його бачив?
Енді знизав плечима, але очі блиснули — не страхом, а усвідомленням небезпеки. Пальцями він прикрив сторінку і написав швидко, різко, під столом:
«Приходь завтра до мене. Старий кабінет. Я його переробив під кладову — він повністю ізольований. Там можна говорити. О 18:00.»
Вголос же відповів спокійно, майже нудно:
— Чесно? Я його не розглядав. Те, що привезли… — він на секунду замовк, підбираючи «безпечні» слова, — більше схоже на уламки чогось. Незрозумілого.
Доні кивнув, теж голосом граючи дурня:
— Ну гаразд. Значить, подумаєш. Потім поговоримо.
На папері він лишив коротку відповідь:
«Гаразд. Будь обережний.»
Енді підвівся першим. Обличчя повернулося до офіційної маски — такої, яку носять люди, що роками живуть між лояльністю та страхом.
— Ну, якщо ти вже прийшов… — сказав він гучніше, — то давай хоч чай зроблю.
Доні зрозумів сигнал: розмову закінчено. Мікрофони можуть слухати.
Він піднявся:
— Ні-ні, не треба. Я вже піду. Все одно завтра рано вставати.
Вийшов у коридор. Двері за його спиною тихо зачинилися.
І тільки коли Доні опинився в напівтемряві та почув, як автоматична система вентиляції ритмічно шурхотить уздовж стін, він прошепотів:
— Значить, все гірше, ніж я думав…
Доні прокинувся раніше, ніж зазвичай. Спав уривками, та й то лише тому, що тіло вимагало хоч якогось відпочинку. А от голова працювала всю ніч. Тепер діяти. Негайно.
У нього теж було місце, про яке мало хто знав — кладова, куди він складав зламані датчики, списані модулі, зіпсовані дрібниці.
Майже всі вважали, що то просто звалище металобрухту.
Саме тому це — ідеальна «кімната тиші».
Він взяв два пляшкових пива — не для пиятики, а щоб створити привид буденної розмови — і пішов до Еріка.
— Ерік, ходи зі мною. Я одну тему маю.
Ерік одразу зрозумів. По-перше, Доні не ходив удень із пивом.
По-друге — інтонація. Вона була не весела й не п’яна. Тихий метал у голосі.
Вони спустилися в кладівку Доні. Стара металева дверця глухо зачинилася, і повітря стало густим, давнім, закритим від світу.
Коробки перетворилися на стільці. Інша коробка — на стіл.
Ерік першим порушив тишу:
— Ну? Для чого ти мене сюди тягнув?
Доні відкрив пиво, дав пляшку Еріку, щоб створити видимість простоти. Сам не пив.
— Я вчора налагодив контакт з Енді, — почав він стиха. — Хочу дізнатися, що він знає і чи йому можна довіряти.
Він щось приховує, але... — Доні хитнув головою. — Схоже, він теж знає, що нас не відпустять.
Ерік прижмурився.
— Значить, ти говорив з ним натяками? Безпечним способом?
— Так. Нашою мовою й на папері. Завтра о шостій він чекає мене в старому кабінеті — каже, ізольований. Він його переробив під кладову, без мікрофонів. Там поговоримо по-справжньому.
— І що ти плануєш?
Доні відкинув порожню коробку ногою:  — Діяти. Готувати втечу.
Нас списують. Костянтин підтвердив: корабель назад не полетить.
Значить — ми або тікаємо зараз, або нас списують потім, коли вони все дороблять.
Ерік тихо вилаявся.
— Добре. Я з тобою. Тільки… тримай мене в курсі. Не роби нічого один.
— Я й так не тягну сам. — Доні видихнув. — Нам потрібні люди. Надійні. Ті, кому довіряють. І саме тут ти маєш роль.
Ерік підняв голову:
— Роль? Яку?
— База. Наш здоровань. Його слухають усі робочі. Він чесний. Принциповий. Він не зрадить. Якщо Баз стане на нашу сторону — половина цивільних піде за ним без роздумів. І тоді ми зможемо організувати евакуацію на «Привид».
Ерік поволі кивнув. Він поважав База і знав його ціну.
— З ним поговорю. Але обережно. Дуже обережно.
— Так. Зараз будь-яке слово — як ніж.
Доні сперся на стіл:
— Ми з Енді придумаємо, як комунікувати. Звичайний зв’язок — зась. Навіть аналоговий може бути під питанням. Тільки ручні записки, тільки зустрічі в мертвих зонах.
— А план? — спитав Ерік. — Загальний?
— Мета проста: перекинути всіх наших — тридцять вісім людей — на базу «Привид». Поки їх не зігнали в кораблі і не «відправили додому назавжди». От там і почнемо.
Ерік підняв пляшку, але не пив — просто тримав її, наче зброю.
— Ну що ж, Доні. Починаємо гру.
— Починаємо, — тихо відповів Доні.