Глава тринадцята Становлення гри Генрі Хорна

Майор Генрі Хорн, новопризначений командир бази на Proxima b та офіцер Першого міжзоряного флоту, сидів у кабінеті вже колишнього керівника — Еріка. Перед ним лежали відкриті журнали, звіти, особисті нотатки. Усе — надто акуратно, надто структуровано, надто “правильно”.
— Ні, щось тут не те… — пробурмотів він, перегортаючи сторінку.
Досвід говорив йому гучніше за будь-які докази: тут щось приховано. І це “щось” — добре замасковане. Документи виглядали ідеально правильними, але в них не було душі, не було живої логіки — лише поверхнева дисципліна. Так пише людина, яка хоче, щоб до її записів не чіплялись.
— Гаразд… — Майор відкинувся на спинку крісла. — До записів повернуся пізніше.
Зараз куди важливіше інше: що саме вони тут викопали, що аж Констанца та Рада безпеки зірвали його з Марса і вкинули в цю кам’яну нору на краю іншої зоряної системи.
Хорн натиснув на настільний перемикач зв’язку:
— Норіс, до мене. І покличте Ітома Грігса. Негайно.
— Є, Майоре, — пролунав голос його помічниці.
Генрі втупився у темні стіни кабінету, які досі зберігали сліди присутності Еріка. “Де ти сховав те, чого я не бачу?”, — подумав він.
Потрібно було терміново підготувати докладний звіт на Констанцу.
А він досі не міг звести докупи, яка саме загроза тут визріла, і чому на базу перекинули дванадцять військових та двох кібер-аналітиків. Ітом знає більше. І, схоже, знахідка в тунелі №9 — лише вершина айсберга.
Майор поправив форму, прибрав документи до сейфа і глянув на двері.
— Гаразд… Почнемо з ученого. А далі — розмотуватимемо клубок.
І тут в кабінет зайшли Норіс і Ітом.
Норіс, почувши звернення, злегка здивовано підняла брову, але відразу взяла себе в руки. — Так, сер, — коротко відповіла вона й, провівши поглядом Майора, холодно та надміру правильно, майже навчально, розвернулась і вийшла з кабінету.
Двері зачинилися. У кабінеті стало дивно тихо, ніби сама станція затамувала подих.
Хорн переплів пальці й уперся поглядом у Ітома.
— Отже, шановний професоре, — почав він стримано, але з ноткою нетерплячки, — поясніть, що саме ви тут знайшли. І що в цьому такого, що мене з Марса гнали сюди в режимі надзвичайної терміновості. Я хочу зрозуміти, заради чого здійняли весь цей переполох.
Ітом нервово ковтнув, але швидко опанував себе.
— Майоре… Ми в тунелі дев'ять натрапили на матерію… не земного походження, та, з великою ймовірністю, навіть не проксимського. Проблема в тому, що… — він на мить замовк, підбираючи слова. — Воно не має атомної структури.
Хорн лише мимоволі сіпнувся бровою.
Вчений продовжив:
— Матерія абсолютно інертна до тепла, холоду та світла. Але реагує на магнітні імпульси — вони її збуджують. А гамма-випромінювання, — він підняв палець, — змінює конфігурацію її… рисок? Волокон? Поки ми не знаємо, як правильно назвати ці елементи. Але хаотичний візерунок стає впорядкованим. Наче хтось перемикає її в інший стан.
— Міцність? — коротко перебив Майор.
— Неоціненна. Я не маю з чим її порівняти. Ми не змогли залишити навіть подряпини, жодним з відомих нам інструментів. Проте… — Ітом ледь усміхнувся, знизавши плечима. — Важить цей матеріал як звичайний алюміній. Це, власне, нас і збило з пантелику. Спершу ми думали, що це якась модифікація алюмінію… але це всього лише гіпотеза. Ми не можемо довести, що така зміна атомної структури взагалі можлива.
Майор повільно відкинувся у кріслі. Його погляд став холодним і далеким — тим, яким дивляться люди, що вже прийняли рішення, яке комусь точно не сподобається.
— То ви хочете сказати… — він промовив майже шепотом, — що ми маємо в руках щось, чого в принципі не повинно існувати.
Ітом лише мовчки кивнув.
— Гаразд, — нарешті промовив Майор, нетерпляче кивнувши. — Ідіть, професоре. Продовжуйте свої дослідження. І пам’ятайте: будь-які зміни — одразу мені на стіл.
— Я вас зрозумів, пане Майор, — Ітом швидко зібрав свої записи й вийшов.
Двері зачинилися. Хорн кілька секунд просто сидів, повільно видихаючи, ніби намагаючись упорядкувати думки.
— Ну що… — пробурмотів він сам до себе. — Дзвонимо на Констанцу. Нехай і вони думають, що з цим робити.
Він увімкнув термінал. Через секунду на екрані з’явилось обличчя Генерала Кідмана.
— Доброго дня, Генерале.
— І тобі добрий, Хорне. Які маєш новини?
— Новин багато, але перейду до основних, — сказав Майор і відкашлявся. — У нас тут сталася трагедія. Загинуло дванадцять людей. Хотіли зробити обліт навколо бази й… потрапили в аномалію.
— Це я знаю, — коротко відрізав Кідман. — Про це мені доповіли миттєво. Ти мені краще скажи: що там робить Ітом? І як просувається картографування?
— Стосовно Ітома… — Майор нахилився вперед. — Я його вже розпитав щодо знахідки. Нашу розмову записано — я вам відправлю файл. Картографування ведеться за секторальним планом, без порушень. Додаткові лабораторії добудовуються.
— Добре, — буркнув Генерал. — А люди? Робітники? Вони ж тобі скоро будуть не потрібні.
— Я теж хотів уточнити. Що з ними робити?
— Відправиш на Землю. Хай добудують нову карту планети там, у штабі, спираючись на ваші дані. Це їхня справа.
— Прийняв. А що робити з Еріком? — Хорн говорив тихіше. — Він… не в кращому стані. Я його відсторонив від виконання. З того часу він п’є зі своїм другом Донні вже кілька днів. Вони обидва вбиті горем — поминають загиблих.
Генерал зітхнув. 
— Не чіпай їх зараз. Дай людям прожити втрату. Коли все буде готово — відправиш і їх разом з робітниками на Землю.
— Прийняв.
— Кінець зв’язку.
Зображення згасло, залишивши Майора Хорна наодинці з блиманням індикаторів у темному кабінеті Проксими.
Майор Хорн відкинувся в кріслі, потер потилицю й повільно видихнув. Кідман хоч і дав чіткі інструкції, та на душі стало ще важче.
— Так… — пробурмотів він сам до себе. — З цим Ітомом мені доведеться працювати довго. Дуже довго. А якщо те, що він розповідає, хоч наполовину правда…
Майор різко зупинив думку. Навіть припускати було небезпечно.
Він увімкнув внутрішнє комунікаційне меню й зробив нотатку для служби внутрішньої безпеки:
«Встановити негласний додатковий нагляд за доктором Ітомом.
Фіксувати пересування, контакти, доступ до матеріалів.
Без зайвого шуму.»
Хорн натиснув «Підтвердити», і маленька іконка системи на кілька секунд засвітилась.
— Ну що ж, — хмикнув він. — Вчений він хороший, але надто багато знає. А коли хтось занадто багато знає — це майже завжди проблема.
Після цього він переключився на інший список — робітничий персонал. Довгий перелік техніків, інженерів, операторів… Люди, яких він ніколи по-справжньому не знав, але за яких відповідав.
— А от з вами справи простіші, — сказав він, гортаючи прізвища. — Вас можна і порадувати.
Він набрав коротке розпорядження для служби персоналу:
“Підготувати офіційне повідомлення: Робітників буде достроково евакуйовано на Землю. Причина — завершення ключових етапів місії та форсмажорні умови. Передбачити премію та підвищені добові.
Подачу корабля — пріоритетно.”
Майор зачинив повідомлення й криво посміхнувся.
— Та ще й з доплатою…, — пробурмотів він. — Ніколи вони так швидко не пакували валізи.
Він поставив лікті на стіл і на мить замовк.
Чим швидше їх позбудусь, тим менше відповідальності висітиме на мені. Менше очей, менше запитань… І менше шансів, що хтось помітить те, що помічати не потрібно.
Майор піднявся, підійшов до панелі на стіні й поглянув у темне скло, де відбивалося його обличчя.
— Залишиться тільки ядро команди. Легше контролювати. Легше наглядати. Легше тримати все в руках.
Його погляд став холодним, зосередженим — таким буває у людей, які вже вирішили діяти.
— Гаразд, — промовив він майже шепотом. — Почнемо грати за моїми правилами.