Глава дванадцята Неочікувані факти

Костянтин сидів у своєму кабінеті, передивляючись технологічні карти та схеми. Він вирішив дослідити карту космічного корабля з новими гіперстрибковими двигунами та протестувати його роботу у змодельованому режимі.
Він не покладав великих надій, що колись зможе повернутися на Землю і що все буде добре, та під час аналізу параметрів програми для гіперстрибкових двигунів він виявив критичну помилку.
— Якщо спробувати увійти в гіперпростір із цими параметрами… кінець, — промовив Костянтин сам до себе.
Таких же модифікацій він знайшов і на кораблі, на якому прибули на Proxima b: параметри двигунів були перепрограмовані навмисно.
Це означало, що будь-яка спроба гіперстрибка могла призвести до самознищення корабля.
Костянтин зрозумів, що ситуація надзвичайно серйозна.
Терміново потрібно попередити Еріка і коротко пояснити йому всю суть: всі гіперстрибкові двигуни на кораблях бази потенційно небезпечні через саботаж програми.
Він негайно підключив захищений канал зв’язку:
— Ерік, у нас серйозна проблема. Програма для гіперстрибкових двигунів була змінена. Будь-який гіперстрибок із цими параметрами призведе до самознищення.
Повідомлення від Костянтина миттєво дійшло до Доні.
Він прочитав його, обличчя стало серйозним, а серце б’ється швидше.
Не гаючи часу, Доні відповів у захищений канал:
— Ерік і я відсторонені від повноважень. Ми тебе зрозуміли, але зараз безсилі щось змінити.
Кожне слово в повідомленні було обережним, стриманим, але Доні відчував: навіть у цій безпорадності залишалася надія.
Хоч він і не міг зараз діяти відкрито, важлива інформація була передана. І тепер усе залежало від того, хто зможе втрутитися у критичний момент.
Крістіан і Ліліан повернулися на базу з новим обладнанням.
Костянтин не став чекати і відразу повідомив їм про отримане повідомлення від Доні, бажаючи порадитися, як діяти далі.
Крістіан спокійно, майже прохолодно, відповів: — Будувати базу і добувати ресурси. 
Ліліан кивнула: — Тут Крістіан правий. У нас ще є час, поки вони докартографують планету. А тоді всіх цивільних відправлять в останню подорож.
Вона підрахувала: — Якщо ще одинадцять секторів по сім днів кожен, то вийде два з половиною земних місяця. Саме стільки потрібно, щоб на орбіті не лишилося жодного корабля.
— Вони думатимуть, що це зробили чужинці, — додав Костянтин. — І Ітом це підтвердить.
— І вони не на військових кораблях прилетіли, — уточнила Ліліан. — Тому вистачить і примітивного рельсотрона для всіх маніпуляцій.
В повітрі відчувався спокій, але кожен із них розумів: це лише початок ретельної, майже прихованої роботи, яка визначить безпеку та майбутнє бази.
Крістіан трохи нахилив голову, поглянувши на Костянтина поверх планшета. — От тобі й задача, Костянтине. Готуй проект бойового міжзоряного корабля… Якщо хочеш повернутися на Землю.
Слова впали важко, немов металеві пластини.
На мить у приміщенні запанувала тиша — тягуча, майже гнітюча.
Костянтин ледь помітно вдихнув. Створити міжзоряний бойовий корабель… Це був не просто виклик — це було завдання рівня державних проектів, а тепер на це покладалася доля всього загону.
— З нуля? Тут? На цій базі? — тільки й спромігся запитати він.
— Не з нуля, — уточнила Ліліан, відкриваючи набір креслеників, які принесла з собою. — У нас є фрагменти старих прототипів, їх доведеться адаптувати під наші ресурси. Але всі критичні вузли ти маєш спроєктувати сам. 
Ліліан вимовила тихіше, але різкіше: — Ти ж сам бачив, що кораблі «випадково» самознищуються в гіперпросторі. На Землю ми інакше не повернемося. Якщо хочемо жити — будуємо свій шлях додому.
Костянтин відчув, як усередині змішується страх, азарт і відчуття неминучості.
Це вже не просто життя на базі. Це — початок власної космічної програми в тіні планетарної окупації.
Він підвів погляд на обох і тихо промовив:
— Гаразд. Я зроблю це. Потрібен лише час… і команда. Крістіан усміхнувся кутиком губ: — Час у нас є. А команду — сам збереш. Починай.
І всі розбіглися по своїх завданнях — швидко, майже без слів.
Кожен знав: часу мало, а роботи — на роки вперед.
Навіть дітей почали підключати — до простих процесів, до навчання в майстернях, до основ роботи з принтерами. Не через відчай, а через необхідність: усі мали стати частиною великої машини виживання.
— Глибше заходимо, — буркнув Крістіан, перекрикуючи гул вентиляторів. — Якщо копатимемо лише на два-три рівні вниз, нас вирахують за тиждень. Потрібні справжні підземні ангари.
Ліліан уже роздавала задачі андроїдам-реалізаторам. Металеві фігури слухняно рушили в тунелі, везучи модулі принтерів, опори для шахт та перші секції силових щитів.
Принтери запрацювали на повну потужність — шумно, гаряче, без зупину.
Першими з конвеєрів пішли елементи каркасу, труби для циркуляції атмосферних сумішей, контейнери для руди й хімічних реагентів.
— Головне — налагодити повні виробничі цикли, — сказав Костянтин, перевіряючи список ресурсів. — Якщо все буде працювати як слід…
Він подивився на Крістіана.
— …то за півтора місяця ми зможемо почати будувати «Скиф». — так назвав він майбутній корабель. — А паралельно — створити рельсотрон.
Це слово повисло в повітрі, важке, як обріз.
Рельсотрон — величезний, схований під поверхнею, здатний пробити корпус міжзоряного корабля одним ударом.
Ліліан різко кивнула: — Іншого шансу у нас не буде. На орбіті — три їхні кораблі. Вони не маскуються, не ховаються. Вони впевнені в повному контролі.
Видно кожен із них навіть з поверхні — як повільні срібні зорі.
Крістіан додав: — Ми зіб’ємо їх не тому, що хочемо війни… а тому, що вони вже її почали. І як тільки докартографують планету — знищать усіх цивільних.
Костянтин закрив планшет і підвів голову: — Значить, у нас є півтора місяця. Доведемо, що цього вистачить.
За стінами бази гули бурові, принтери клацали, діти з дорослими тягали кабелі та кріплення. База жила, росла, заглиблювалась у землю, немов корінням ухопившись за шанс на майбутнє.
І тепер це майбутнє залежало від того, чи зможуть вони створити корабель, який ніхто ніколи не розраховував будувати в підземеллях чужої планети.