Глава одинадцята Нові гості і нові порядки

От і настав той момент, коли над туманною рівниною завис транспорт, а за кілька хвилин на посадковий майданчик ступили два десятки нових гостей. Серед них — дванадцять військових, що відтепер мали взяти на себе повну охорону периметра; шість науковців, перевантажених обладнанням і даними для досліджень; і два представники штучного життя, чия присутність викликала стишений подив навіть серед досвідчених членів екіпажу.
Після недавнього інциденту з Летопланом — який ще довго згадуватимуть у звітах — ситуація змінилася докорінно. Вихід за межі бази був офіційно заборонений для всіх цивільних мешканців, доки не встановлять, що саме сталося і чи не існує повторної загрози.
Над інфраструктурою бази того дня запрацювали нові протоколи безпеки:
подвійна автентифікація на всіх шлюзах;
безперервний моніторинг зовнішніх зон;
обмеження окремих каналів зв’язку;
і спеціальний режим доступу до технічних відсіків.
Військові негайно розподілили чергування, науковці зайняли лабораторні модулі, а двоє штучних — мовчазні, точні, неквапливі — одразу підключилися до системи та розпочали аналіз даних попереднього інциденту.
База ніби зітхнула й напружилася одночасно.
Почалася нова фаза — фаза контролю та підвищеної пильності.
Еріка відсторонили від керування базою майже одразу після прибуття військових.
Командири, не приховуючи жорсткості, оголосили: відтепер управління переходить під їхню юрисдикцію, доки не буде завершено розслідування аварії третього вильоту. Базу перевели в комендантський режим, і будь-які переміщення без дозволу стали забороненими.
Еріка запросили в окремий зал допитів — не грубо, але так, що суперечити не було сенсу. Йому належало пояснити, як саме стався інцидент, чому його не передбачили, і хто несе відповідальність.
А він це й так чудово знав.
Доні теж опинився фактично усунутим.
Два новоприбулі андроїди-аналітики холодно й бездоганно перебрали на себе його функції. 
Моніторинг, маршрути, логістика, системи життєзабезпечення — все тепер контролювали вони, і місця для людського втручання майже не залишалося.
Доні відчув це найгостріше: не наказами, а тишею терміналів, які більше не запитували його рішень.
І лише Ітому Грігсу пощастило вийти із ситуації з розширеними повноваженнями. Його підвищили, передавши право керувати новими науковими групами та направляти розвиток бази.
Статус «ресурсної» бази остаточно змінився: тепер вона офіційно переходила в категорію дослідницької, що означало більше обладнання, більше експериментів — і більше відповідальності.
Під тінню аварії, недовіри й нових правил база переформатовувалася буквально на очах.
Ерік сидів за холодним металевим столом допитної кімнати, освітлений тільки вузькою смугою світла зверху.
Ніхто не тиснув на нього, ніхто не погрожував — і, можливо, саме це давало більше ваги кожному його слову.
Коли офіцер військової безпеки запитав:
— Ви визнаєте свою провину в інциденті?
Ерік навіть не підняв очей.
— Так. Визнаю повністю. Це моя недбалість. Моя прорахована помилка. Я не зміг убезпечити людей і не зміг передбачити загрози.
Відповідальність — повністю на мені.
Він говорив рівно, без спроб виправдатися. Слова падали важкими каменями — щирими, не прикрашеними.
Військові обмінялися поглядами. Їм навіть не довелося влаштовувати тиску: його відвертість і власне засудження себе самого вже було достатнім матеріалом для звіту.
Після короткої наради офіцер повідомив рішення:
— Покарання не буде застосоване. Ваша служба надто довго була бездоганною, щоб це ігнорувати. Проте ви відсторонені від усіх управлінських і стратегічних функцій бази до окремого розпорядження.
Ерік лише кивнув — без протесту, без полегшення. Це була не кара.
Гірше: це була втрата довіри. А для нього — це боліло сильніше будь-якого вироку.
Коли він вийшов із зали, коридор здавався іншою реальністю:
охоронні дрони, посилене патрулювання, чужі обличчя військових…
База, якою він керував, більше не належала йому.
Ерік повільно йшов порожнім коридором, мов тінь у власній тіні.
Холодний метал стін відбивав слабке світло, і кожен його крок луною повертався назад, ніби база судила його за кожен вибір.
Та серед цього тиску була одна вперта, тихенька і впевнена думка, яка не давала йому впасти: «Я зробив правильно.»
Він зупинився. Вперше за весь день глибоко вдихнув.
Ніхто не бачив, ніхто не чув, але всередині нього щось прокинулося — відчуття, що за усією цією «офіційністю» є щось нечисте.
Надто швидко прибули військові. Надто легко погодилися на його версію. Надто посилено контроль, хоча інцидент виглядав як банальна аварія.
Він не був аналітиком, але інтуїція, натренована роками служби та обережності, шепотіла:
«Це не просто протокол. Це приховування.»
Ерік уперше відчув легкий холодок страху:
не за себе — за дітей, за тих, кого він насправді врятував.
Бо якщо військові так легко відсторонили його…
Якщо вони так швидко взяли все під контроль…
— Хтось знає більше, ніж говорить, — прошепотів він сам собі.
І, всупереч усьому, в середині нього зародилося ще одне чітке розуміння:
тепер справжня гра тільки починається — і він у ній не пішак, а прихований гравець, хоч військові цього не знають.
Доні сидів у маленькій комірчині, яка колись була його кабінетом. Тепер — місце, куди його «вигнали», мов непотрібну деталь у машині, що працює надто рівно. 
Та він не скаржився. Він знав: у нього є місія, і є хрестик.
Він дістав з-під коміра маленький металевий хрестик — простий, затертий, як дешевий сувенір. Але тільки він знав, що всередині — життя й надія цілої групи людей.
Хрестик ледь вібрував, видаючи невловимий стороннім сигнал.
Доні приклав його до долоні, й мікромайже нечутно клацнуло — приймач активувався.
На маленькому екрані-плівці, натягнутому між двома гранями хрестика, проявився закодований текст:
«Привид дихає. Перший модуль готовий. Діти в безпеці.»
Доні востаннє перехрестився — щиро, майже зі сльозами.
Його віра не заважала йому бути генієм техніки, але саме вона тримала його незламним.
— Дякую… — прошепотів він. — Тепер це треба сказати Еріку. Хлопцю зараз ой як потрібна добра новина.
Він сховав хрестик, озирнувся — коридор був порожній.
Два андроїди-аналітики стояли на посту у головному залі, навіть не повернувши сенсорів у його бік. Аналогова апаратура. Старенька техніка. Їхня слабкість.
— От вам і кіборги, — подумав Доні з хитрою усмішкою. — Навіть не здогадуються, що я тут уже годину маю прямий зв’язок…
Він глибоко вдихнув. Пора йти до Еріка.
— Пивко… так, пивко — ідеальний привід, — пробурмотів він сам собі, йдучи коридором. — Нас відсторонили, ми «небезпечні», ми «недбалі»… а насправді — ми просто ті, хто рятують майбутнє. Ніхто й підозри не матиме.
Перед дверима кімнати відпочинку він зупинився.
Постукав.
— Ерік, ти тут? Виходь-но. Я пивка приніс. — голос Доні звучав розслаблено, майже буденно. Але в очах його палала новина, яка могла повернути Ерікові силу.
Бо настав момент, який вони чекали:
Привид живий. І тепер — їхній справжній план теж.
Доні сів поруч із Еріком, показав йому повідомлення, що щойно надійшло з Привида.
— Ерік, треба повідомити Делоріан? — запитав він обережно, трохи напружено.
— Поки ні, — буркнув Ерік, не відводячи очей від екрану. — Вона баба не дурна, сама догадається. Просто посміхнись їй, і вона зрозуміє. Лишнє говорити не потрібно, сам знаєш.
Доні кивнув. Раніше на базі вистачало своїх очей і вух, а зараз і чужих прибуло, ліпше багато не говорити.
— Тим паче, що Горан і Делоріан повернуться до своєї роботи на картографування. Вони зараз життєво необхідні для Ітома.
— Добре, — відповів Доні, трохи усміхаючись. — Тоді відпишу: «Раді почути, все добре, будуйтеся». І нагадую — канал захищений, так що пишіть безпечно.
Ерік лише кивнув, задоволено ковтаючи гіркуватий присмак напруги, що нарешті трохи відступила. Ситуація залишалася складною, але тепер у них з’явилася надія: Привид живий. І все під контролем.