Глава десята Розбудова бази «Привид»

— Щось ми дуже довго летимо, братику… — тихо промовила Івія, притискаючись до сидіння.
— Нічого, зробимо один кружок навколо планети — і назад, — спокійно відповів Крістіан, намагаючись, щоб голос не тремтів.
Сем, уважно дивлячись у вікно корабля, запитала:
— А чому ми не полетіли на летопланах, як усі?»
Костянтин, що сидів поруч, усміхнувся тепліше, ніж відчував у душі:
— Летоплани літають занадто низько, майже над самою поверхнею. Там мало що видно. А я хотів показати тобі справжню Проксіму — згори, як її бачать тільки пілоти.
Діти слухали й вірили. Вони й не мали знати, що дорослі грають небезпечно й дволико — що кожне їхнє слово зараз було не правдою, а заспокійливою ширмою.Вони не мали відчути правду:
дорослі рятували їх. 
Рятували від рішення інших дорослих — тих, що могли списати базу, заблокувати зв’язок і назавжди залишити всіх на цій непривітній, майже мертвій планеті.
Тому що, коли приходить криза, рятують найцінніше.
І зараз найціннішими були діти.
Прибувши до віддаленого району — майбутнього місця будівництва бази «Привид» — дорослі відчули полегшення: усі діти вже спали. Хтось дрімав, схилившись на плече друга, хтось згорнувся клубочком у кріслі гравіплана.
Сон був їхнім найкращим захистом: менше запитань, менше страху, менше правди, яку вони не повинні знати.
Це полегшувало роботу дорослих.
План був простий і водночас відчайдушний:
Розкопати вхід у стару вулканічну печеру — саме вона мала стати ядром нової бази.
Запустити будівельний принтер, який у автономному режимі зводив перший житловий модуль.
Організувати видобуток ресурсів: вода, силікатний пил, метали з поверхневих порід — усе, що могло забезпечити автономність.
Усі розуміли: два дні діти проведуть у гравіпланах, поки перший модуль не буде повністю готовий і не отримає мінімальну атмосферу та енергоживлення.
Ерік перед відльотом визначив графік зв’язку:
через дев’яносто шість годин від моменту «катастрофи» команда мала вийти на зв’язок із Доні — короткий захищений сигнал, лише одна фраза:
«Привид дихає».
Якщо зв’язку не буде — Доні вважатиме місію проваленою.
Якщо буде — розпочнеться другий етап: приховане підсилення бази матеріалами, які Ерік скопіював і сховав ще до трагедії.
Поки ж дорослі працювали, гравіплани тихо стоялизамасковані від супутників під гірським плато і під вічними сутінками Проксіми b, а всередині спокійно дихали діти — ті, заради кого ризикнули всі.
Всі працювали так, ніби час зменшився вдвічі.
Костянтин контролював енергосистеми, Моніка дружина Еріка займалася геологією, Ліліан перевіряла кожну деталь житлового модуля, а Крістіан слідкував за безпекою гравіпланів. Навіть діти — хоч і були занадто малі, щоб усе усвідомити — вже починали відчувати незвичність ситуації.
Вони помічали, що дорослі говорять пошепки, часто виходять надвір групами по двоє-троє, а їх просять не відходити далеко від гравіпланів.
Але жодна дитина не заплакала. Усі просто… спостерігали. І чекали.
Можливо, тому що довіряли своїм батькам сильніше, ніж боялися невідомості.
На другий день будівельний принтер завершив роботу.
Перший житловий модуль стояв, немов темний кокон у тумані Проксіми b. Всередині вже працювала базова атмосфера, мінімальне тепло, система очищення повітря та резервне живлення.
От і пройшло намічених дев'яносто шість годин.
Костянтин увімкнув захищений зв’язковий модуль.
Ліліан стояла поруч, тримаючи руку на плечі сина — більше для себе, ніж для хлопця. 
Моніка тихо видихнула. Доні мав бути по той бік цього сигналу.
Сам один, у серці головної бази, серед тих, хто тепер потенційно став загрозою. 
Костянтин ввів кодову фразу. Короткий імпульсний сигнал вистрілив у темряву неба:
— «Привид дихає». Далі — пауза. Тривала, майже пекельна.
Через кілька секунд на приладі загорілася зелена мітка — доставлено.
Другий канал, резервний, заблокований — як і планували.
Він повинен буде активуватися лише тоді, коли Доні сам визначить, що це безпечно. Тепер ініціатива — за ним.
— Все, — тихо промовив Костянтин. — Ми офіційно… існуємо.
Крістіан глянув на темне небо. Десь там, на іншій частині планети, їх уже оплакують. А тут, серед каміння й пилу, починається зовсім інше життя.
І тепер вони не мали права помилитися.
Отож настав момент: перший житловий модуль було зведено, базу — хоч і тимчасову — підготовлено для існування. Але для розвитку та реальної автономності потрібне було додаткове обладнання, що чекало в зазначеній точці на відстані кількох годин перельоту. І летіти туди могли лише двоє — Крістіан і Костянтин.
Костянтин першим заговорив, узявши відповідальність на себе:
— Я полечу. Так буде правильно.
Та Крістіан одразу заперечив, причому спокійно, але твердо:
— Ні. У тебе компетенція більша, ніж у мене, і ти потрібен тут. База ще надто крихка. Якщо щось піде не так — тобі виправляти, ти розумієш систему в цілому. Тому летіти мушу я.
Ліліан хотіла було втрутитись — у її погляді читався і материнський страх, і професійне заперечення. Але після короткої паузи вона зітхнула й визнала логічність його слів.
— Ти маєш рацію… — сказала вона тихо. — Але тоді я полечу з тобою.
Крістіан посміхнувся кутиком губ — у ньому промайнула та сама впертість, яку він успадкував від матері.
— Мамо, ти логіст. Поки тут на базі тобі роботи обмаль: усе ще лише формується. А от коли ми привеземо обладнання — тоді саме тобі й доведеться все розгортати, налаштовувати й організовувати. Тому… полетіли. Разом це буде швидше і надійніше.
Ліліан коротко кивнула — вже без суперечок. Вона прийняла рішення сина. І тепер — вони вирушать удвох.