Глава дев'ята Свято для Сем

Настав ранок за земним календарем, і сьогодні Сем виповнилося сім років. Вона була майже наймолодшою на базі — менші за неї були лише близнюки Том і Генрі, діти будівельника База.
Делоріан, усвідомлюючи, що діти занадто часто проводять час під землею, в житлових модулях і печерах, підійшла до Еріка:
— Ерік, давай влаштуємо сьогодні свято для дітей усієї бази. Нехай вони відчують, що на Proxima b теж бувають радощі, а не лише робота. Можемо зробити святковий стіл, аніматорів і невелику прогулянку на Летоплані навколо бази.
Ерік уважно вислухав і усміхнувся.
— Добре, — сказав він. — Я підтримую твою ідею. І сьогоднішній день стане офіційним Днем дітей на базі.
Було оголошено вихідний. До святкування навіть дали добро з Землі, хоча формально це рішення не входило до їхніх повноважень. Все йшло наче добре, і на мить на базі панувала атмосфера спокою та радості, яку давно не відчували.
Діти вже бігали по коридорах, сміялися і перегукувалися, не підозрюючи про складність таємних планів, що готували дорослі. Для них цей день мав стати справжнім святом — і Ерік разом із Делоріан хотів, щоб він залишився у пам’яті як щасливий момент на Proxima b.
Свято кипіло в самому розпалі. Сміх дітей лунав по всій базі, а кольорові гірлянди і імпровізовані аніматори створювали атмосферу радості. Навіть Ітом зі своїми помічниками приєднався до імпровізованого святкування, хоча його власні діти перебували за світлові роки від нього.
— Хоч маленька радість перед великими змінами, — подумав Ітом, спостерігаючи за дітьми.
Завтра на базу прибудуть нові гості, і з ними прийдуть нові порядки та суворий контроль. Тому сьогоднішній день мав стати хоч маленьким ковтком нормального життя.
Ерік, Делоріан і Ліліан старалися якнайбільше створити святкову атмосферу: накрили стіл, організували ігри, сміх і радість дітей були їхнім головним завданням.
Але водночас Костянтин, Горан і Доні таємно готувалися до зовсім іншої справи — трагедії, що мала виглядати випадковою, і до переселення на нове, безпечніше місце. Звісно, дітям ніхто нічого не казав — про це не могли знати навіть найближчі друзі. Але така таємниця була необхідна заради їхньої безпеки.
У той час, як сміх лунав у святковій залі, дорослі тихо відпрацьовували план, який міг вирішити долю бази і життя всіх на ній. Два світи співіснували одночасно: світ радості та світ таємної підготовки до майбутньої небезпеки.
От і настав час польоту. Усі діти з нетерпінням чекали своєї черги, а дорослі стежили за списками та підготовкою екіпажів. Загалом бажаючих полетіти на Летопланах було тридцять п’ять осіб, а місць — лише двадцять чотири.
Перші два екіпажі вже вирушили. Летоплани злегка піднялися над базою, пролітаючи по колу, щоб діти змогли насолодитися видом. Для багатьох це був перший політ у відкритому космосі, хоч планета навколо не здавалася гостинною: постійні сутінки, сірі скелі й відблиски кристалічних утворень на поверхні створювали відчуття суворої дикості.
Але навіть серед цього похмурого пейзажу діти відчували справжню радість — ковток свободи й нового, непізнаного світу. Їхні сміх і вигуки луною відбивалися від металевих стін бази, і хоча їхні батьки знали, що це лише видимість безпечного свята, для дітей це був справжній політ мрії.
Ерік спостерігав з командного пункту, затамувавши подих. Він бачив щастя на обличчях дітей, але його думки вже перебували в майбутньому — у підготовці до таємної операції «Тінь-1». Два світи продовжували співіснувати одночасно: світ радості і світ прихованої небезпеки.
Ось і настала черга третього вильоту — того самого, заздалегідь підготовленого.
Офіційний Летоплан стояв на стартовому майданчику біля бази, з персоналом, що готувався до процедури запуску… але всередині не було жодної людини. Всі, хто «мав» летіти, вже давно були в іншому місці.
Насправді справжній політ давно стартував — тихо, без зайвих поглядів і зайвих слів. Два гравіплани з дітьми та обраною групою дорослих уже летіли за кілька тисяч кілометрів від бази, прямуючи до точки, яку Ерік позначив як майбутнє місце будівництва бази «Привид». Там розпочнеться новий розділ їхнього життя — далекий від контролю Землі, Рад Безпеки та від пильних очей Енді.
Цей третій виліт мав стати трагедією. Трагедією, що легалізує їхню відсутність і зітре всі сліди.
— Ну що, Делоріан… — тихо промовив на вухо Доні, коли вона спостерігала за стартовим майданчиком. — Готуйся плакати. За кілька хвилин буде «аварія».
Її лице на мить здригнулося. Не від страху — від того, що треба буде зіграти роль. Зіграти так, щоб не було жодного сумніву.
Вона повільно вдихнула.
Летоплан, керований автопілотом, м’яко піднявся над майданчиком. Люди навколо махали дітям, яких не було на борту… ніхто не здогадувався про обман. Емоції свята ще висіли в повітрі, сміх дітей ще лунко відбивався від коридорів. Атмосфера була занадто легкою, занадто довірливою — і саме це робило план ідеальним.
Ерік стояв у командному центрі, спостерігаючи за телеметрією.
На моніторі миготіли зелені індикатори — все йшло чітко за планом.
«Ще трохи…» — подумав він.
У заздалегідь розрахованій точці, де магнітні аномалії планети справді могли викликати технічний збій, Доні через прихований канал дав команду на перевантаження систем керування.
Летоплан різко здригнувся в повітрі.
Індикатори один за одним почали червоніти.
— Що це?! — вигукнув хтось із техніків.— Вони входять у аномалію!
— другий злякано підняв очі на Еріка.
Ерік зіграв роль бездоганно — сплеснув руками, вирвав зв'язок із Летопланом і вигукнув: 
— Виводьте їх звідти! Швидше!
Але було вже «пізно». На загальному екрані корабель обернувся на темну крапку, на яку наклалася бурштинова пляма магнітного збурення. Потім — спалах. Слабкий, але достатній.
Індикатор стану борту згас.
У кімнаті повисла мертва тиша.
Делоріан закрила обличчя руками й видала розпачливий зойк — настільки реалістичний, що навіть Доні стиснуло серце. Інші жінки підхопили її, двоє чоловіків схопилися за голови. Паніка почала наростати хвилею.
Ерік стояв, стиснувши кулаки, з кам’яним обличчям, від якого тремтіло небо — так він зіграв свій шок.
Усередині ж він думав лиш одне:
«Почалося. Тепер ніхто не шукатиме тих, хто “загинув”. А “Привид” житиме».
Ерік промовив жорстко й безкомпромісно:
— До з’ясування обставин база закривається на карантин. Чекаємо прибуття представників із Сонячної системи і тільки тоді прийматимемо рішення. Це мій промах, і відповідальність за нього я нестиму.