Глава сьома Знайшли те чого не шукали

Енді, як головний проєкту з ресурсного забезпечення, дав наказ прокопати прохід, щоб було ближче до паралельної перешкоди. Він загадав це і пішов займатися іншими справами, а робота тривала.
Та раптом — бух! — дим здійнявся з однієї з бурильних установок.
— Енді! Ерік! — пролунало по рації. — Спускайтеся в прохід № 9! Ми натрапили на те, що самі поки не розуміємо.
Енді і Ерік миттєво залишили всі справи. Кожен крок вниз по вузькому тунелю пробуджував відчуття тривоги та передчуття відкриття. Коли вони підійшли ближче, перед ними розкрилася сцена, що вибивала ґрунт з-під ніг.
Перед їхніми очима лежали залишки чужої техніки — очевидно, не людської. Металеві конструкції, обпаленi та частково деформовані, розкидані по тунелю, наче хтось покинув їх поспіхом. На стінах проходу виднілися дивні символи, вирізані чи випалені з такою точністю, яку неможливо було відтворити вручну.
— Це… — шепотів Ерік, — це не наше… ніхто з нас таке не робив.
Енді відчув, як серце забилось швидше. Мільйон запитань рвонулося в голову: хто це зробив? Коли? І головне — чи ми не перші, хто ступив на цю планету після них?
Кожна деталь тунелю промовляла про присутність розумного життя: розкидані механізми виглядали не просто як інструменти — вони наче мали певну логіку розташування, свій “порядок”, який поки що ніхто не міг зрозуміти.
— Ми точно не перші… — тихо сказав Енді, і слова зависли у задусі тунелю. Ерік лише кивнув, не знаходячи сил промовити ще щось.
Напруження росло. Кожен звук бурильної установки тепер здавався чужим — наче навіть метал, земля і повітря тут не були зовсім звичними. І у головах обох зародилося розуміння: цей день змінить усе, що вони знали про Proxima b.
Через мить первинне здивування змінилося жорсткою реальністю. Енді й Ерік мовчки перезирнулися — вони обидва розуміли: роботи на ділянці необхідно негайно зупиняти.
— Консервуємо сектор, — холодно промовив Ерік, повертаючись до бригади. — Ніхто нічого не чіпає. Повторюю: не торкатися ні до однієї структури. Це вже не наша робота.
Ерік перемкнув комунікатор на відкритий внутрішній канал і глибоко вдихнув.
— Ітоме Грігсе, прийом.
Після кількох секунд у навушнику пролунав чіткий, але трохи здивований голос.
— На зв’язку. Щось сталося?
Ерік промовив рівним, але напруженим тоном:
— Ітоме, я можу вас привітати: з імовірністю понад дев’яносто дев’ять відсотків ваша теорія підтверджується. Те, що ми тут знайшли… це не природне утворення.
Кілька секунд тиші. Навіть крізь рацію було чути, як Грігс намагається осмислити сказане.
— Ви впевнені?
— Більш ніж. Спускайтеся негайно в тунель номер дев’ять. Починайте роботу. Вашу роботу.
Ерік відключив канал і вже через закритий урядовий протокол ввів код пріоритету «Чорний рівень».
— А я, — додав він тихо, більше до себе, — маю доповісти на Землю та активувати нові протоколи безпеки. Те, що ми знайшли, може змінити весь хід місії… якщо не більше.
— От що тепер робити…
- Ерік стояв біля входу в тунель, поглядаючи на темні обриси знахідки. Якщо одне таке місце — випадковість, то сотні по планеті? Які там протоколи… яка безпека… А ще й військові на підльоті, і «розумники» з Землі знову лізуть зі своїми інструкціями.
— Тільки без паніки… без паніки, — пробурмотів він сам до себе, потерши перенісся. — Все гаразд, Ерік. Все буде добре.
Але заспокоїти себе було складно. Він був лише керівником бази — людиною, яка мала тримати все в робочому режимі, а не визначати долю міжзоряного контакту. У Сонячній системі голів більше, нехай думають вони… Проте думка не давала спокою:
Якщо все піде не так — їх можуть просто списати.
Забути.
Тут, на цій планеті, яку, здається, колись уже хтось забув до них.
Потрібен був План Б.
— Добре… — промовив Ерік, вдихнувши на повні груди. — Завтра прибудуть Горан і Доріан. З ними можна поговорити тет-а-тет, без цих протокольних дурниць. Поки не приїдуть нові гості… мусимо все зважити.
Він зібрав себе докупи, увімкнув термінал і передав на Землю повний пакет даних про знахідку. Разом із ним — живу трансляцію з лабораторії Ітома Грігса.
— Хай там голови поламають, — пробурмотів він. — А ми тут розберемося самі… якщо встигнемо.
Екран блиснув: «Передача встановлена. Канал зашифровано».
Ерік ще раз поглянув у темряву тунелю.
Він чудово розумів: це був лише початок.
— Ліліан і Костянтин, прошу негайно підійти до мене в кабінет, — пролунав голос Еріка через систему внутрішнього зв’язку.
Для обох ці слова прозвучали тривожно. Ліліан — дружина Горана, а Костянтин — чоловік Делоріан. Обоє подумали про найгірше: що сталося щось з їхніми близькими. Тому вони прибігли швидко, майже задихані.
Коли зайшли до кабінету, побачили спокійне обличчя Еріка. Але то був не той спокій, що приносить полегшення. Навпаки — під ним відчувалася напруга, холодна і важка.
— Що трапилося? — першим запитав Костянтин, не витримавши невідомості.
Ерік підняв очі. Він говорив рівно, але голос зраджував втому.
— Будьте спокійні… з вашими все добре. Але ситуація загалом — складніша, ніж я очікував. Можливо, вже післязавтра я тут більше не буду головним на базі. І тому… — він ковтнув, — я хочу вас обох відкомандирувати на будівництво резервної бази.
Він підняв руку, стримуючи їхні питання.
— Офіційно це буде оформлено як продовження картографування планети. Без зайвих очей.
Ліліан і Костянтин обмінялися поглядами. Вони вже розуміли, що далі буде лише серйозніше.
— Завтра прилетять Горан і Делоріан, — продовжив Ерік. — Ми все узгодимо, продумуємо маршрути, прикриття, протоколи.
Він нахилився вперед і тихо додав, майже пошепки:
— І ще… разом із Доні ми в тиху надрукували два нових гравіплани. Один передам Ітомові, а другий — вам. Щоб діяти автономно.
Ліліан нарешті промовила:
— Тобто… все настільки серйозно?
Ерік зітхнув.
— Ліліан… я скажу більше ніж «серйозно». Ми — на межі, яку навіть важко описати. Те, що ми сьогодні знайшли… це не просто артефакт. І не просто загроза.
Він на мить замовк, підбираючи слова.
— Я думаю, що нас можуть… списати. І забути. Якщо щось піде не так, про цю базу згадають через сотні років. А до того — ми маємо вижити самі.
Він повільно підвівся.
— Тому нам потрібен резерв. І потрібні свої люди. Завтра все пояснимо Горану і Делоріан. А поки… тримайте це між нами. У кабінеті запала тиша. Та з цієї миті — всі троє вже розуміли:
гра змінилась.