Глава четверта Явне та не зрозуміле

Зібравшись і завершивши всі перевірки, ми сіли всередину гравіплана. Корпус тихо задрижав, коли перші імпульси підняли нас над сірим, майже безбарвним ландшафтом. Атмосфера тут була настільки розрідженою, що на висоті двох кілометрів ми фактично летіли у вакуумі — пилові бурі не піднімалися так високо, тому політ був стабільним.
Делоріс увела параметри пошуку, сканування й картографування, й уже за кілька хвилин бортова матриця спокійно зажевріла холодними сигнатурами даних. Ми рушили за маршрутом першого сектора — зигзагом на північ і назад, без поспіху, але невідворотно.
Новини знайшли нас швидше, ніж ми очікували.
За кілька годин після старту гравіплан виявив аномально низьку щільність породи під поверхнею. Коли ми збільшили роздільність сканування, перед нами відкрилася карта колосальної системи підземних печер. Більше двадцяти кілометрів пустот, прорізаних у товщі планети, з безліччю бічних відгалужень, що йшли в напрямках, які важко навіть описати у звичних координатах.
Це відкриття миттєво зруйнувало наш початковий план досліджень. Ми зобов’язані були перейти до вивчення цієї системи — хоча б поверхневого, без ризику. Та що більше ми аналізували дані, то глибше заходили в нерозуміння.
Атмосферні сенсори показали майже неможливе: у печерах могла існувати щільніша атмосфера, ніж над поверхнею. Це означало не просто стабільніші умови — це означало можливість життя.
На мертвій, сірій планеті, де вдень темніше, ніж у нас у сутінках, а ніч триває довше, ніж рік.
І саме ця думка — що там, під нами, у темряві, може щось жити, щось дивитися на нас — зробила тишу в кабіні особливо відчутною.
Планета, здавалося, грала з нами. Чим більше загадок ми розгадували, тим більше вона підкидала нових.
Після короткої наради ми ухвалили рішення: знайти природний вхід у систему печер, запустити туди зонди-розвідники й перенести частину функцій поверхневого картографування безпосередньо на гравіплан, щоб не втрачати дорогоцінного часу. Якщо ця планета щось приховує — ми це знайдемо.
Ми вже збиралися повертатися на базу, щоб завантажити десяток дослідницьких зондів і продовжити маршрут, коли раптом Крістіан різко вигукнув:
— Делоріан, дивись! Це щось нове.
На тривимірній карті було видно, як одна з блукаючих аномалій, підходячи до краю підземної порожнини, буквально розчиняється, ніби стирається з реальності. А з боку печери — навпаки — випливає інша, наче виходить на поверхню.
— Це не збіг… — прошепотіла Делоріс, збільшивши масштаб.
— А ти молодець, — звернувся до неї Горан. — Догадалась накласти два спектродослідження на одну 3D-карту. Давай спробуємо зробити глибший аналіз.
— У мене є імпульсно-магнітний резонатор, — додав Крістіан. — Можемо трохи обманути аномалію. Створимо фальшивий сигнал, ніби це наш зонд, і подивимось, як вона поводитиметься.
— Гаразд, — кивнув Горан. — Робимо. Мені теж цікаво, що з того вийде.
Ефект проявився одразу.
У секторі, куди був скерований високочастотний імпульс, зародилися дві нові аномалії. Вони повільно росли, немов реагуючи на електронний “слід”, який ми навмисне залишили. Ми змістили імпульс подалі від печери — аномалії збільшилися. Та щойно ми повернули сигнал назад, ближче до підземної системи, обидві почали танути, ніби світло, що гасне.
— Отже, вони суто поверхневі, — підсумувала Делоріс. — І щось у печерах їх гасить. Радіація світла, можливо, живить їх на поверхні. Внизу її майже немає — ось і причина.
— Це лише теорія, — вставив Крістіан. — Але логічна.
— Треба дати завдання розробити спеціалізовані зонди для дослідження цих явищ, — сказав я. — Стандартні моделі можуть бути просто небезпечними.
— Зрозумів, Делоріане, — пролунав голос Еріка по каналу зв’язку.
— Я вже передам Доні — він у нас у цьому найкращий. Та й нехай на Землі теж подумають. Я вислав їм усі ваші дані. І… готуйтеся. Тепер за вашою місією йтиме пряма трансляція на всю Сонячну систему.
Я важко вдихнув — туманний сірий горизонт здавався ще холоднішим.
— Прийнято, Ерік. Ми продовжимо картографування. Аномалій тут багато, надто багато. Будемо рухатися поступово.
Гравіплан тихо розвернувся, і ми знову поринули у нескінченний монохромний світ, який вперто не поспішав відкривати свої таємниці.
Ми рухалися за маршрутом, мовчки, скануючи та картографуючи нові ділянки. Поки що нічого незвичайного — лише сірі рівнини, радіаційні тіні й далекі мерехтіння аномалій, що трималися осторонь нашої траєкторії. Робота, рутина, дані.
І раптом — усі наші канали зв’язку засвітилися червоним.
Не просто сигнал. Пріоритетний, урядовий, багатоканальний відеозв’язок із Землі.
На екрані з’явився суворий чоловік у біло-синьому комбінезоні Центру аналітичних і квантово-аналітичних досліджень. За його спиною — решітка голографічних формул і проекція багатовимірних структур.
Його голос був холодним і чітким:
— Експедиція “Променистий-1”, від цього моменту вся пряма трансляція ваших досліджень у Сонячній системі ЗУПИНЯЄТЬСЯ. Матеріали закрито. Доступ — тільки для спеціальних протоколів “Сингулярність-4”.
У кабіні стало тихо. Навіть двигун здався слабшим.
— До вас вже направлено Ітома Грігса і його команду. Час прибуття — гіпер експрес кораблем, сімдесят деветь годин. Підготуйте окремий канал, майданчик для посадки та ізольований блок для роботи.
Ми переглянулися. Ім’я Грігса знали всі.
Ітом Грігс — фахівець із перехресних реальностей, теоретик і практик з контактів із аномаліями, які не повинні існувати у тривимірному просторі.
Його запрошували тільки тоді, коли відкриття могло перевернути фізику… або знищити її.
На екрані чоловік продовжив:
— Те, що ви виявили під поверхнею Proxima b, може бути нетиповою формою життя. Не біологічною. Не енергетичною. Паралельною.
Ми підозрюємо, що аномалії — це не випадкові прояви. Це перехідні точки.
Флуктуації між нашою реальністю й іншою.
У Крістіана від подиву випав стилус. Делоріс сиділа нерухомо, стискаючи поручні. Я відчув, як у мене холоне спина.
— Ви повинні розуміти, — голос став нижчим, майже людяним. — Частина вашої місії тепер секретна. Те, що ви знайшли… може забезпечити майбутнє всього розумного життя — як біологічного, так і штучного.
Або поставити його під загрозу.
Зв’язок урвався.
У кабіні лишився тільки рівний гул приладів і слабке потріскування радіації за бортом.
Горан нарешті промовив перший:
— Отже… ми щойно знайшли щось таке, що не повинно існувати.
Крістіан повільно кивнув:
— І тепер за нами спостерігатимуть не лише вчені. Ймовірно — всі. І тут, і “там”.
Делоріс дивилася на екран із проекцією печер, де тепер позначалися наші позначки аномалій.
— Можливо, — сказала вона тихо, — планета не просто ховає таємниці.
Можливо… вона намагається щось сказати.
Гравіплан ковзав над сірою землею, а попереду нас чекала зона, де реальність, схоже, ставала тоншою.
Отямившись від такої несподіванки, ми повернулися до роботи.
Сканери гудуть, сенсори блимають, гравіплан ковзає над поверхнею — усе знову стало монотонним, майже одноманітним… поки не з’явилася ще одна дивина.
На горизонті виднівся кратер. Доволі великий, з чітким обводом. Здавалося б — колись тут стояла гірська місцевість, поки планета не отримала свій удар від астероїда. Але спектральний аналіз сказав зовсім інше.
— Це… не кратер, — повільно вимовила Делоріс, вдивляючись у показники. — Під ним і навколо — масивні пустоти. Таке враження, ніби хтось видавив породу зсередини.
Я провів повторний аналіз, цього разу на високих частотах. Результат був ще дивніший:
аномальність у центрі кратера була вищою, ніж будь-де раніше.
Наче щось — або хтось — залишив тут слід, який досі взаємодіє з середовищем.
Крістіан виплюнув короткий смішок:
— Тато… це більше схоже на посадковий майданчик, ніж на кратер. І я мусив визнати — він має рацію.
Форма, характер руйнування, симетрія пустот, поведінка аномалій…
Це виглядало так, ніби щось дуже велике увійшло в атмосферу, пригальмувало, торкнулося поверхні — і зникло.
Ми одразу відіслали дані Доні й на Землю. Наше завдання — спостерігати, їхнє — аналізувати.
Далеко ми не встигли відлетіти, бо знову — зв’язок із Землею, цього разу короткий і жорсткий.
На екрані — той самий куратор з Центру. Його голос не терпів заперечень:
— Експедиціє, новий протокол. З цього моменту ви поновлюєте пряму трансляцію, але на зашифрований земний канал. Додатково — кожен член екіпажу веде особистий щоденник і нотатник. Фіксуйте все, навіть те, що здається другорядним або дивним. Повторюю: будь-яку дрібницю.
Ми мовчки кивнули. Хоч ніхто з нас і не любив додаткову бюрократію, але інтонація говорила сама за себе — це не просто формальність.
— Ви маєте зрозуміти, — продовжив куратор, — ваша місія стала безцінною. Дані, які ви збираєте, — це те, чого нам бракувало десятки років. Коли повернетесь на базу, там уже працюватиме Ітом Грігс. Передасте йому все негайно.
Зв'язок перервався.
У кабіні запала тиша. Лише двигун монотонно гудів, а під нами повільно пропливав кратер — тепер уже не просто геологічна структура, а можливо… свідчення контакту.
Делоріс тихо прошепотіла:
— Якщо це дійсно посадкова зона… то хто ж сюди прилітав?
Я дивився на темну вирву під нами, і вперше за всю експедицію відчув легкий тремт — не від страху, а від усвідомлення масштабу.
Здається, Proxima b щойно відкрила нам ще одну дверку.
І за нею… може бути що завгодно.