Глава третя Дослідження та будівництво

Врешті-решт, прибувши до місця призначення, ми розкопали вхід. Це, мушу сказати, зайняло чимало часу, але поспішати довелося: світанок і радіація червоного карлика не чекали. В цій частині ще панувала ніч, та довгою вона не тривала.
Вхід виявився доволі просторим — ми навіть змогли залетіти туди вертопланами та залишити їх у безпеці від пилових бур. Далі печера звужувалася й спускалася вниз, і, спустившись приблизно на сто метрів, ми остовпіли. Це був свого роду «мурашник», тільки без мурах, а спектральний аналіз порід показав справжній клондайк із елементів Періодичної таблиці Менделєєва.
Саме в центрі печери, від якого в різні боки розходилися тунелі, ми вирішили будувати базу. Тут радіація місцевого світила майже не відчувалася, і можна було обійтися без важкого захисту, який зазвичай важив більше половини всього обладнання. Для порівняння: якщо на Землі захист важив десять кілограмів, то тут — тринадцять, і це вже відчутно полегшувало роботу.
Так виголосив Ерік: 
— Я, як старший місії, і Доні будемо займатися відновленням зв’язку. Все-таки ми змушені були перервати його через аномалії.
— Горан, твоя сім’я та ще сім сімей робітників ідуть під твоє керування. Починай будувати базу.
— А Енді, ти відповідаєш за ресурси. Бери всіх інших і досліджуйте це місце, куди нас привела планета.
Всі зрозуміли свої завдання. Повторювати не довелося — тож до справи.
Кожен кинувся до роботи. Довелося трохи відступити від встановленого статуту, але Ерік був демократичним лідером: він дозволяв самореалізацію, вислуховував думки інших, але останнє слово завжди лишав за собою. Можна сказати, він був розсудливим і мудрим керівником.
Ресурси добувалися, принтери для друку житлових і лабораторних модулів налаштовувалися — і робота почала кипіти.
Що ж до зв’язку — Ерік із Доні швидко його відновили. Пряма трансляція з бази на Землю велась як реаліті-шоу: показували, як усе робиться, як ведеться дослідження, як працює команда.
Трансляцію ввімкнули на найбільш рейтингових каналах Сонячної системи, і вони почали приносити непоганий дохід від реклами. Деякі букмекерські контори навіть ставили ставки на подальший розвиток бази та на те, що нові поселенці знайдуть на Proxima b.
Стосовно енергетичного забезпечення, ми знайшли великі поклади торію та урану. Тому вирішили будувати не термоядерний, а класичний ядерний реактор. За наявних запасів база могла автономно функціонувати у повному режимі щонайменше триста років. Це був чудовий початок, і все складалося, здавалося, як найкраще.
Дізнавшись про додаткові ресурси, керівництво місії вирішило відправити до нас безпасажирський корабель, оснащений технологіями для будівництва нових космічних кораблів. Хитрі керівники прорахували: якщо це справжнє «свято», то коли ми повернемося, вже не на одному, а на двох кораблях. Також планувалося закласти ще декілька баз на планеті.
Термін наших контрактів збільшився з трьох до п’яти років, але зарплата зросла в два з половиною рази. Важко було відмовитися від такої пропозиції.
База розвивалася не по днях, а по годинах. Уже через два дні були готові всі житлові модулі та дві лабораторії, а також перший із семи реакторів. П’ять мали працювати на торії, два — на урані. Стара технологія, але надійна. Термоядерна, безумовно, ефективніша, проте наразі вона була занадто дорогою та недоцільною.
На шостий день ми перейшли до переробки реголіту та добування гелію-3, що й було головною метою місії. Всі були задіяні — і дорослі, і діти. Дітям навіть довелося тимчасово відкласти навчання, виконуючи додаткові завдання, яких спершу не передбачалося. За це, звісно, платили по-новому.
На шляху до нас уже летів корабель з обладнанням для побудови ще одного судна, а цей корабель забере й відправить на Землю дорогоцінний гелій-3. Початки, закладені на планеті, давали перспективу довготривалого розвитку, але все відносно: потреби людської цивілізації постійно зростають.
Останні десятиліття навіть потреби роботів і кіборгів були формально прописані в конституції — їхні права, обов’язки та ресурси. Людська цивілізація оперує такою кількістю даних та інформації, що самостійно не може її обробити. Після довгих дискусій було визнано права штучного інтелекту.
Виходить, що люди тепер не єдині розумні істоти, але право прийняття ключових рішень лишається за людьми. І хоча були прецеденти, коли ШІ визнавав що має за мало цивілізаційного досвіду, він досі не може зрозуміти інтуїцію — на це просто немає програмного коду.
Через чотири місяці після отримання обладнання і нових технологій із Землі для будівництва космічного корабля, а також після першої успішної відправки гелію-3 додому, наша база вже працювала майже як повноцінне автономне місто. Ми випустили достатню кількість роботів та допоміжної техніки, тож кілька людей нарешті вивільнилися для того, щоб зайнятися головним — розвідкою нових регіонів планети.
Пріоритет був чіткий: знайти печери, подібні до нашої — стабільні, приховані від аномалій і захищені від радіації червоного карлика. Відомо вже було одне: на відкритій поверхні Proxima b довго ніхто не протягне.
Ерік, як завжди, зважив усі фактори й вирішив відправити саме мене, мого сина Крістіана та Делоріс — пілота і водночас головного інженера нового гравіплана, створеного в кооперації людей і штучного інтелекту.
Новий апарат був справжнім дивом інженерії:
міг залишатися в атмосфері понад один повний добовий цикл планети (а він тут куди довший за земний),
мав посилений захист від радіації,
отримав удосконалену систему стабілізації для польотів біля аномальних зон,
і найголовніше — був оснащений надчутливими датчиками аналізу порід, пустот, структур та підповерхневих масивів, значно точнішими за ті, що встановлювалися на зондах.
Вибір команди теж був логічним. Я знав планету, знав, де і як шукати стабільні підземні системи. Крістіан — так само захоплений технікою й моєю роботою — став ідеальним асистентом, який швидко вчився і не боявся ризику. А Делоріс… Делоріс знала гравіплан так, як свої п'ять пальців. Вона не просто пілот — вона була однією з тих, хто створив цей апарат.
І коли троє з нас стояли перед гігантським металевим корпусом гравіплана, який туманно відбивав холодне червоне світло місцевої зорі, я відчув: попереду буде щось більше, ніж просто розвідка. Планета досі поводилася так, ніби має власний характер і свої закони. Вона ніби дозволила нам знайти першу печеру. Але чи дозволить знайти наступну?
Ми вирішили розділити всю територію планети на дванадцять секторів, виходячи з можливостей нашого гравіплана: його дальності, швидкості, запасу енергії та глибини поверхневого й підповерхневого сканування. Це була логічна схема — не надто детальна, але достатньо гнучка, щоб охопити всі ключові зони планети.
Перший маршрут пролягав на північ. Ми мали рухатися широким зигзагом, потім повертатися назад до бази, скануючи буквально кожен сантиметр поверхні. Якщо сектор виявлявся «порожнім» — лише каміння, реголіт та бурі — то робота завершувалася приблизно за сім земних днів.
Якщо ж траплялося щось цікаве, ми переходили до додаткової поверхневої розвідки, але без жодного ризику. Сюди входили лише сенсори, оптика та дистанційні аналізи — без посадки.
Передача даних йшла безперервно. На орбіті вже оберталася достатня кількість зв’язкових супутників, щоб забезпечити стабільний планетарний зв’язок. Ми отримали детальну топографічну карту Proxima b, але навіть вона не могла сказати головного — що відбувається під поверхнею. А саме там, як виявилося, могли ховатися справжні скарби: пустоти, канали, підземні печери, осередки мінералів, цілі підповерхневі структури невідомого походження.
Верхній шар планети був відносно передбачуваним — скеля, пил, кратери, холодне світіння червоного сонця. Натомість під ним приховувалося щось набагато складніше й небезпечніше. До того ж аномалії, ті самі блукаючі плями спотвореного простору або магнітних збурень, залишалися однією з найбільших загадок. Їхня природа була невідома: це геофізичні процеси? магнітні викиди? залишки давніх подій? чи, можливо… щось інше?
Зонди працювали майже «наосліп». Їхні сенсорні матриці були слабкішими, тому літати вони могли лише на висоті 30–100 метрів. Це робило їх вразливими і до аномалій, і до пилових бур, які на Proxima b здіймалися зненацька та розганялися до неймовірних швидкостей.
Гравіплан був інша справа. Він підіймався на два кілометри, де атмосферний тиск уже майже космічний, а пилові шторми не могли завдати шкоди. Висота давала нам безпеку — і кращий огляд. Його датчики могли пробивати підповерхневі шари на десятки метрів углиб, що й робило його незамінним у пошуках нових печер.
Та попри всю цю потужність, ми розуміли: світ, у який ми летимо, не любить гостей. Він мовчить, спостерігає, ховає свої таємниці під кам’яною корою. І кожне наше дослідження може стати не тільки відкриттям, а й випробуванням.