Глава друга Не зовсім ласкавий привіт.

Хоч ми й приземлилися доволі добре — саме там, де потрібно, — і антигравітаційні системи спрацювали бездоганно, сама планета не стала для нас привітною.
Proxima b відкривається перед нами суворою, але вражаючою. Скеляста поверхня вкрита кратерами та кам’янистим реголітом, нагадуючи наш Місяць, тільки з гравітацією трохи більшою за земну. Кожен крок тут відчутний, і кожне падіння може дорого коштувати.
Радіація червоного карлика Proxima Centauri не дозволяє розслабитися. Спалахи зірки здатні вразити навіть найкраще обладнані укриття, тож лабораторії, житлові модулі та транспортні коридори доведеться ретельно захищати. Та саме ця небезпека робить місію захопливою — кожен день на Proxima b змушує думати і діяти швидко, планувати кожен крок.
Величезні родовища гелію-3 блищать у підземних шарах планети. Це головна причина нашої присутності тут — ресурси, яких у Сонячній системі вже не вистачає. Водночас навіть ці багатства не зменшують відчуття самотності на цій чужій, холодній планеті, де вітер між кратерами носить пил і тьмяно освітлює кам’янисті плити під червоним світлом зірки.
Та попри суворість і небезпеку, Proxima b — місце можливостей. Тут ми будуємо майбутнє: бази, дослідницькі станції, лабораторії, в яких народжуються нові технології. І хоч планета сувора, тут народжується і наша надія — шанс залишити слід у всесвіті, відкрити нові горизонти і створити майбутнє для Івії та Крістіана.
Але перше враження про цю планету точно не можна назвати позитивним. Proxima b не є привітною. Вона виглядає так, ніби нікого тут не чекає й не хоче, щоб її турбували. Сірі кам’яні рівнини, розбиті кратерами, здаються застиглими у вічному мовчанні, а пилові бурі — невщухаючими сторожами, які блукають безжиттєвими просторами, не допускаючи тиші.
Щоб хто не говорив, але тут є якийсь дух… якась присутність, яку важко описати словами. Це не страх і не марення, просто відчуття, що ми тут або не самі… або хтось був тут до нас… або хтось і досі десь поруч, спостерігає, не втручаючись.
Таке відчуття пробрало всіх — мене, дітей, і Ліліан. Дружина зізналася першою: «Здається, ми тут не одні…»
Хоч усі знімки й аналізи поверхні, зроблені зондом, доводили протилежне, враження не зникало. Навпаки — ставало сильнішим. Немов ми тут чужі. Немов присутність людей на цій планеті — це помилка, яку вона поки що мовчки терпить.
І все ж наша інтуїція нас не підвела. Планета мала ще одну проблему, яку ми не врахували. Поверхня і її структура виявилися зовсім не однорідними: місцями вона пориста, місцями тверда, але під твердою поверхнею ховалися порожні пустоти. Щоб будувати щось тут, потрібно провести глибокий аналіз ґрунту. Потрапиш на сипучі піски — і все: кінець і обладнанню, і місії.
Поки що ми залишаємося в наземному модулі. Це можливо зараз, але зонди вже відправлено для аналізу підповерхневих шарів, і доведеться чекати результатів. Те місце, яке спершу вважалося ідеальним для бази, виявилося ненадійним. Радіація від місцевої зірки тут трохи менша, але будуватися небезпечно. Ідеально було б знайти якусь печеру — цей параметр був заданий при пошуку.
Але проблеми лише починалися. Планета не мала стабільного магнітного поля, лише часткові поля та аномалії, які могли вивести з ладу електроніку. На щастя, на всіх зондах була вбудована система пошуку та обходу аномалій.
Раніше ми думали, що ці зони стабільні. Але ні — вони рухаються. Це підтвердили зонд №4 та №7, яким вдалося оминути аномальні ділянки. Здавалося, ніби зони відчувають рух зондів і пересуваються назустріч їм.
— Боже, — вигукнув планетарний аналітик Доні, — ця планета має свій інтелект чи що?!
— Що таке, Доні? — здивовано запитав Ерік, старший місії.
— Подивіться лише на ці поля та їхнє переміщення. Нам не можна, щоб зонди прилетіли назад до нас — це буде провал місії. Ми втратимо усе обладнання.
— Добре, Доні, шукай підходяще місце для бази, відміть його, а тоді відведи звідти зонди, замаякуй їх і відключи.
— Добре, я вас зрозумів, — відповів Доні, вже занурюючись у розрахунки.
Але попри всі наші невдачі, нам усе ж усміхнулась дивна, несподівана удача. Наче сама планета, така байдужа й сувора, раптом вирішила показати нам місце, де ми можемо перебувати. Спектральний аналіз виявив печеру, ледь присипану піском, — не глибоко, але достатньо, щоб її не видно було неозброєним оком. Та найголовніше не це.
Прилади зафіксували дивну антианомалію — область, до якої звичні для Proxima b аномальні збурення не наближалися. Наче невидима межа, яку сама планета провела, щоби вказати: цей клаптик землі — для вас. І саме там усе наше обладнання працювало ідеально, без збоїв і хаотичних відхилень. Занадто ідеально, щоб це можна було пояснити випадковістю.
Було в цьому щось майже… гостинне. Така собі мовчазне запрошення:
“Хочете вижити — увійдіть.”
Ми відмітили координати і вже за годину перемістилися до печери з усім обладнанням, з запасами,  дітьми,  надією та  наростаючим страхом. І саме тоді стало зрозуміло: планета не просто холодна й непривітна. Вона живе за своїми законами. Вона не хоче чужинців… але все ж визначила для нас місце. Можливо тимчасове. Можливо — спостережне. І кожен із нас відчув: щоб вижити тут, ми повинні прийняти її правила.
Бо якщо ми їх порушимо — Proxima b просто нас зітре.
Без жалю. Без пояснень.