Пробудження.

Тринадцять років минуло з того часу...

Дощ тихо стукав по склу вікна, а Мелінда вдивлялася в темряву ночі. На столі горіла свічка, створюючи м'яке, тепле світло, що наповнювало кімнату затишною атмосферою. Від свічки поширювався приємний аромат, що змішувався із запахом старих книг, які стояли на полицях поруч.

Сьогодні у Мелінди день народження, і цей день вона провела з мамою і тіткою Терезою. Сонце лагідно гріло їхні обличчя, коли вони вирушили до парку, де зелені алеї вабили своєю прохолодою. Вони прогулялися поміж квітучих клумб, де барвисті метелики танцювали у повітрі, а запах свіжих півоній витав навколо. Мелінда відчувала, як її серце наповнюється теплом і радістю, ділячи цей час із найближчими. Вони зупинилися біля старовинного фонтану, де вода весело бризкала, і Мелінда побачила своє відображення. Вона посміхнулася собі, відчуваючи радість цього дня. Потім вони купили морозиво зі смаком полуниці, яке розтануло на їхніх язиках, нагадуючи про літні дні, сповнені сонця і сміху.

Кульмінацією прогулянки стала поїздка на поні, який, хоч і був трохи впертим, але дозволив Мелінді відчути себе справжньою мандрівницею. Вона трималася за його гриву, а вітер розвівав її волосся, і в цей момент вона відчула себе героїнею зі своїх улюблених книг. Цей день був для неї особливим, адже він дозволив їй відчути себе улюбленою і цінною, забути про самотність, яка часто тяжіла на її маленьких плечах. Вона знала, що ці спогади зігріватимуть її в холодні вечори, коли вона знову залишиться наодинці зі своїми книгами та мріями. Тато з мамою цілими днями працюють на фабриці, а ввечері, втомлені, всі разом вечеряють і йдуть спати. Мелінда звикла залишатися сама, але сьогоднішній день нагадав їй, як важливо цінувати моменти, проведені з рідними.

Тітка Тереза приносить їй книги, і вона захоплено читає. Читання – це її улюблена забава, адже у книгах вона переживає свої пригоди, мандруючи казковими світами. Там вона ніколи не залишається сама, завжди з нею її друзі та цікаві пригоди. Увечері мама сварить її, коли Мелінда бере книгу в руки, кажучи, що пора спати. Тоді Мелінда сідає на підвіконня і спостерігає за світом за вікном.

Цього вечора все здавалося особливо похмурим через дощ, що затьмарював навколишній світ. Лише ліхтарі на подвір'ї ледь блимали крізь пелену води. Мелінда зітхнула, відчуваючи, як смуток огортає її серце.

Крізь монотонний шум дощу вона вловила знайомий скрип свого улюбленого крісла — вірного супутника багатьох затишних вечорів, коли вона, загорнувшись у м'який плед з ароматом лаванди, поринала у світи фантазій. Її погляд мимоволі ковзнув до затишного кутка кімнати, де тіні танцювали в такт мерехтливому полум'ю свічки. Там вона побачила постать чоловіка, який з незворушною грацією володаря часу спокійно вмостився у кріслі. Його погляд, сповнений таємниць і знань, був непорушно спрямований на неї.

Мелінда, попри свої тринадцять років, дивилася на нього з незвичною для її віку зосередженістю. Її погляд був спокійним і впевненим, що створювало враження дивовижної зрілості. Чоловікові на вигляд було близько двадцяти п'яти. Його біле кучеряве волосся м'якими хвилями спадало на широкі плечі. Шкіра мала світлий тон з ледь помітним золотавим відтінком, ніби вічно освітлена сонячними променями. Повні губи торкала легка посмішка, що надавала йому вигляду недбалої впевненості.

Він був одягнений у вишуканий сірий костюм, який ідеально підкреслював його атлетичну статуру. Тканина костюма мінилася під світлом, а сірі туфлі зі шкіри мали ледь помітний блиск, що свідчив про їхню високу якість. З-під піджака виглядала біла сорочка, манжети якої прикрашали складні вишивки, схожі на давні руни. На руці красувався масивний перстень з чорним каменем, який, здавалося, поглинав світло навколо, створюючи ілюзію безодні.

Коли Мелінда підвела погляд до його обличчя, її очі зустрілися з його блакитними, бездонними очима. Вони нагадували два шматочки чистого неба, затиснуті між віями, наче вікна в інший світ. Ці очі були сповнені таємниці та незбагненної мудрості, але водночас випромінювали тепло і затишок. Здавалося, вони бачили більше, ніж могла уявити будь-яка людина, і водночас були сповнені ніжності та захисту.

— Ну, привіт, Меліндо, — чоловік посміхнувся, невимушено схрестивши ноги. Його посмішка мала в собі іскру таємниці, що ніби запрошувала до розмови.

Мелінда спокійно повернулася до вікна, де м'яке світло місяця виливалося на старовинні вітражі. Вона відповіла тихим, але впевненим голосом:

— Привіт...

Пауза розтягнулася, перш ніж вона додала, не відриваючи погляду від темряви за вікном:

— Незнайомцю.

Її слова лунали в кімнаті, ніби нічого незвичайного не сталося.

— Та я ж не такий вже й незнайомець, — з усмішкою промовив чоловік, його голос звучав м'яко, проте в ньому відчувалася нотка впевненості.

Мелінда повільно повернулася, оглядаючи його. Вона зісковзнула з підвіконня, її руки все ще трималися за дерев'яний край, а її спущені ноги ледь помітно колихалися в ритмі невидимої мелодії.

— Ну, і хто ж ти? — запитала Мелінда, дивлячись йому прямо в очі, її погляд був сповнений інтриги та неприхованої цікавості.

Чоловік подивився на дівчинку серйозно, його погляд пронизував темряву кімнати, немов він міг бачити саму суть речей.

— Щоб ти краще зрозуміла, хто я такий... — замовчавши, він продовжив, і хитрість в очах змінилася на відблиск давніх таємниць: — і хто ти така, я розповім тобі історію, яка тягнеться з віків.

Він зручно вмостився в кріслі та спокійним, але впевненим голосом розпочав свою розповідь:

— У давні часи, коли світ був ще молодим і магія пронизувала кожну пору землі, існував клан відьом, що володів неземною силою. Їхні знання були вищими за будь-які інші, а їхні закляття змінювали хід історії. Цей клан, відомий як Древні Відьми, був об'єднаний не тільки кров'ю, але й вірою у свою місію: вони були обрані захищати світ від темних сил, що прагнули поглинути його в безодню хаосу. Усе змінилося в один жахливий день, коли небо над полями, де час і простір перепліталися, затьмарилося від згустків чорної магії. Велика битва між Древніми Відьмами та їхніми ворогами, Забутими, розгорнулася з такою силою, що сама земля тріщала під натиском їхньої магії. Відьми віддавали свою силу, викликаючи потужні закляття, що розривали небеса, а Забуті відповідали темною магією, що виходила за межі розуміння, викликаючи істот з безодні.