Початок історії

13 років тому... Був теплий день, місто плило своєю звичною рутиною, гуркотіло, дзвеніло, стукало. Люди поспішали по своїх справах. Іларія і Стефан, як і завжди, снідали та готувались до роботи. Вони працювали на Великій фабриці, як і більшість мешканців цього міста. Іларія швидко посмажила омлет з помідорами та заварила ароматне какао.

- Стефане, ну скільки можна тебе чекати? Все охолоне! - гукнула вона.

- Та йду вже, йду, - пробурмотів Стефан. Його кроки відлунювали в коридорі, а затишна кухня наповнювалася ароматами свіжого сніданку. Ледь чутно долинала мелодія міста, яке прокидалося до нового дня.

У ті часи, коли сонце ховало своє обличчя за важкими хмарами, а земля потерпала від посухи та несправедливості, Іларія і Стефан були двома серцями, що вистояли в скруті та злиднях. Протягом майже п'ятнадцяти років вони разом несли тягар важкого життя, де навіть кохання ставало опорою на шляху до виживання. Іларії пощастило лише в тому, що в її житті з'явився Стефан, адже вона була однією з тих, кого батьки прагнули видати заміж за межі свого дому в надії на краще життя через шлюбний союз. Голод, ненаситний привид, який огортав кожен крок, тиснув на душі, і люди в боротьбі за існування ставали заручниками власних доль.

Стефан, який виріс у сусідньому дворі, був не лише сусідом, а й спільником у цьому трагічному танці з нуждою. Дитинство, проведене серед нестатків і праці, вже змалку навчило його цінувати те, що важко зароблено і ще важче збережено.

Іларія вибігла з дому після того, як батько остаточно вирішив видати її заміж. Долаючи розтоптану клумбу та погляди сусідів, які вже встигли здогадатися про її намір, вона відчувала важкий тягар обов'язку, який нависав над нею, мов грозова хмара. На подвір'ї її вже чекав Стефан, вбраний у скромний одяг, який здалеку нагадував батьківське вбрання. Його очі мовчазно співчували та промовляли про взаєморозуміння.

- Іларіє, нам обом тяжко, але ми зможемо це пройти разом, - сказав він, витираючи її сльози й пригортаючи до себе.

Вони обійнялися, відчуваючи страх, що пульсує у серцях, і вирушили в невідоме, де перед ними стояли не лише власні проблеми, але й шанс на нове життя, яке вони спільно вирішили побудувати. Весілля, яке вони справили через два місяці, було не лише актом їхнього кохання, але й протистоянням темряві, що оточувала їхні серця.

З того часу, як Іларія та Стефан одружилися, вони жили вдвох. Усе в їхньому житті було випробуванням: важка праця на Великій фабриці, нестача їжі та невпинні виклики бідності. Щодня вони стикалися з втомою, але залишалися вірними одне одному. В їхньому будинку не було дітей. Важка праця та гострий біль злиднів позбавили їх можливості пережити радість батьківства. Іларія, десь глибоко у своїй душі, довго сподівалася, що їхні руки будуть тримати маленьке дитинча, але з часом ця надія поступово згасала, розтікаючись, мов туман, у вигляді нездійснених мрій.

Зранку, після сніданку, Іларія і Стефан вирушили зі свого затишного дому, спрямовуючись до Великої фабрики, де обоє витрачали свої дні на працю.

Іларія та Стефан крокували вулицею, обговорюючи плани на вечір. Навколо вирувало життя: перехожі поспішали на роботу, серед них траплялися й знайомі обличчя. Зустрічаючи їх, подружжя привітно кивало, обмінюючись теплими усмішками. Шлях до фабрики пролягав повз масштабний будівельний майданчик у самому серці міста. Повітря було насичене ароматом свіжого вапна та деревини. Робітники за допомогою складних систем блоків та канатів підіймали важкі балки й камені. Тут, серед гамору та пилу, трудилися чоловіки, виснажені фізичною працею. Будмайданчик кипів активністю. Будівельники метушилися, зводячи каркаси майбутніх споруд. Повітря наповнювалося звуками ударів молотків та скрипом дерев'яних конструкцій. Навколо височіли купи будматеріалів: штабелі колод, гори каміння та піску, мішки з вапном - все це створювало дивовижну картину міського розвитку. Міський аромат змішувався із запахом свіжо обробленої деревини та вапна, утворюючи неповторний букет. Риштування та недобудовані споруди випромінювали енергію цього міста. Будівельники, втомлені, але сповнені рішучості, віддавали всі сили, щоб змінити обличчя міста. Цей майданчик був не лише місцем створення нових будівель, а й справжнім символом прогресу, де життя та праця гармонійно переплітались.

Проходячи повз будівництво, Іларія помітила гурт чоловіків, які зібралися навколо великої купи мішків із соломою. Юрба зростала: цікаві покидали роботу і приєднувалися до спостерігачів. Іларія міцно вхопила чоловіка за рукав, потягнувши його до натовпу, щоб дізнатися, що ж там коїться.

- Стефане, глянь! Там щось сталося, - прошепотіла вона, намагаючись розгледіти причину збентеження.

Стефан насупив брови, вдивляючись у скупчення людей.

- І справді дивно, - відповів він, зупиняючись неподалік.

Раптом почулися схвильовані голоси, пролунав здивований вигук, і натовп завмер у напруженому очікуванні.

Іларія рішуче потягнула чоловіка в бік гурту.

- Та що ти робиш? - вигукнув Стефан, ледве встигаючи за дружиною. - Зупинись, благаю! Що на тебе найшло?

Стефан намагався збагнути ситуацію. Іларія тягнула його за рукав наполегливо і рішуче.

- Жінко, схаменися! - благав Стефан.

Дружина, почувши його голос, зупинилася.

- Стефанику, невже ти не бачиш? Там щось незвичайне відбувається. Підійдімо і глянемо, - промовила Іларія, дивлячись на чоловіка благальними очима.

- Що ти вигадала? Люди просто працюють. Ми вже спізнюємося, пан Жешек знову тебе сваритиме!

- Стефанику, я лише одним оком гляну і відразу на роботу. Там точно щось важливе.

Вона знову потягнула чоловіка за рукав, цього разу не так сильно, але все ще наполегливо.

Стефан зітхнув, розуміючи, що сперечатися марно.

- Гаразд, але швидко. Одна хвилина, не більше, - погодився він, обережно прокладаючи шлях крізь натовп.

Наблизившись, вони побачили, як кілька чоловіків обережно розгортають мішки. Раптом пролунав ще один здивований вигук, і юрба завмерла. Іларія та Стефан, затамувавши подих, нарешті побачили причину всього цього переполоху...