Розділ 2. Єва

У неї все пройшло швидко і якось... буденно. У залі розподілу засвітилася інформаційна панель з коротким текстом на екрані:

          Арнес, Єва.
          Науковий Комітет.
          Нова Гея. Науковий центр «Нейра Нова».
          Відправлення через 48 стандартних годин.
          Для уточнення деталей зверніться до куратора.
          Вітаємо.
 

І все. Ні тобі фанфар, ні оплесків, ні підкидання конфедераток. Абсолютно нічого, що могло б надати цьому моменту бодай краплю значущості.

Єва сиділа на лавці, тримаючи в долонях плекс ([2] Plexus, Plexiglass — скляний, прозорий планшет) і спершись ліктями на коліна. Права нога нервово постукувала по підлозі, довге волосся впало на обличчя. Вона мовчки уп’ялася в екран із копією розподільного протоколу й дивилася крізь нього відстороненим поглядом, закусивши нижню губу. Навіть якби в повідомленні було написано щось інше, будь-що — хоч Біокорпус, хоч Техносоюз, — вона почувалася б так само. Точніше, не почувалася б зовсім ніяк.

Це називалося «Процесом фракційного розподілу» — стандартна процедура зі швидкою видачею результату. Рутина, одним словом, і байдуже, що відчуває людина в момент проходження життєвого рубікону: таких людей десятки тисяч, і ніхто не удостоюється урочистостей з нагоди закінчення Космічної Академії — на це банально не вистачає ресурсів.

Щороку кількість запитів на нових спеціалістів обчислюється сотнями тисяч, і Колегія разом із Президіумом ОНЗ не вважають за потрібне відволікатися на ритуали довоєнних часів, що давно втратили свою актуальність. Випустився — і добре, ця подія вже сама по собі свято. Тішся і плануй своє нове майбутнє на шляху до громадянства — тепер це твоя нова мета.Розмірковуючи над цим, Єва не злилася, але в очах стояли сльози. Сьогодні всередині неї, молодої, красивої двадцятип'ятирічної дівчини, оселилося огидне відчуття незрозумілої тривоги. Їй дуже хотілося зв'язатися з батьками й поділитися своїми переживаннями. От тільки зрозуміти б іще, чим саме ділитися, окрім скарг на уявну несправедливість.

«А що я їм скажу? Мамо, тату, привіт. Я успішно закінчила Академію, але фанфар щось не видно?»

Вона хмикнула і все ж, трохи повагавшись, ледь чутно видихнула:

— Зв'язок. Мама.

ШІ ЛЮКа ([3] LUC (Local Unified Core) — персональний стандартний пристрій для зв'язку, роботи, навчання та дозвілля з вбудованим ШІ-помічником. Широко поширений на Землі та в інших колоніях ОНЗ), вбудований у браслет на зап'ясті, миттєво вловив ії думку. Без жодного запиту на підтвердження він відгукнувся м'якою пульсацією: спочатку на внутрішньому боці кисті, ніби щось живе ледь торкнулося шкіри, а потім – теплим ритмічним світінням у повітрі.

Так тривало близько двадцяти секунд, але проєкція не з'являлася — поле зв'язку не розгорталося. Натомість пульсація поступово сповільнилася, мерехтіння завмерло, а світло, на мить спалахнувши червоним, згасло — з'єднання неможливе. Мама або була зайнята, або не помітила виклику.

«Що ж, цього варто було очікувати. Тоді й татові дзвонити немає сенсу».

Батьки Єви були відомими науковцями й, без перебільшення, дуже зайнятими людьми. Усе життя вони прожили на Новій Геї, майже не залишаючи лабораторій. Не можна сказати, що вони не любили свою доньку або не хотіли її чути, але зв'язатися з ними ось так, за власним бажанням, було майже неможливо.

У неї, як і в батьків, не було нейроінтерфейсу, тому надіслати думкосигнал теж не було можливості.

«Пора вже його встановити», —  вирішила дівчина, згадавши свою подругу Юну, любительку всього, що хоча б трохи полегшує та пришвидшує виконання завдань, навіть найпростіших і найбуденніших, як-от зв'язок.

Юна, до речі, першою з їхньої четвірки встановила ЛІНК, жодного разу про це не пошкодувавши й не забуваючи розповідати про його зручність за кожної нагоди.

Єва не була проти імпланта. Просто ніяк не доходили руки до його встановлення. Це хоч і нескладна, але все ж операція, після якої для повного відновлення потрібно щонайменше сім днів, а для звикання — усі десять. Цього часу в неї поки не було, хоча, цілком вірогідно, вона просто відкладала цей момент.

А от її батьки були людьми старого гарту й не визнавали жодних пристроїв, які добровільно встановлювалися в тіло. Вони залишалися абсолютно «чистими» та користувалися звичними й зручними ЛЮКами, плексами або звичайними проєкційними панелями у своїх наукових центрах.

Єва знову подивилася на екран планшета. ...Вітаємо.

— Вітаємо... Серйозно? – Єва посміхнулася, неохоче повертаючись до реальності. —  І з чим, цікаво? З тим, що я черговий штампований науковець? Слова вирвалися надто різко, навіть злісно. Дівчина одразу відчула, як спалахнули щоки, засоромилася й опустила очі. Їй стало ніяково, бо вона завжди знала, що саме цього й хотіла — призначення до НауКому. І все ж таки їй чогось бракувало, а чого саме — було незрозуміло. Єва завжди заздрила впевненості Рата у своєму прагненні стати частиною Зоряного корпусу. Саме це прагнення було для нього самодостатнім.

У неї виникла думка зв'язатися з ним. «Як він там? Напевно, ще чекає. Нервує. Сподіваюся, ти потрапиш туди, куди так прагнеш, мій милий Шукачу». Думки про Ратибора зігріли її серце. Вона тихо засміялася, чомусь згадуючи його темні кучері, які ніколи не вдавалося як слід зачесати, і те, як часто вона, сміючись, скуйовджувала їх ще більше.

— Ех, Рате, Рате. Красень ти мій... От би ще знати, чому мені зараз так кепсько, – ледь чутно прошепотіла Єва, згортаючи плекс і ховаючи його до рюкзака. Їй досі була незрозуміла власна реакція на розподіл. Здавалося б, спадкоємиця заможної та відомої родини, одна з найкращих випускниць Академії, служитиме в престижній фракції науковців, має всі перспективи отримати громадянство в найкоротші терміни. Поруч чудові друзі, кохана людина — чого ще бажати?

Але щось муляло всередині, ніби дрібна скабка під шкірою — майже невідчутна, але надзвичайно дратівлива. І вона тьмяно здогадувалася: справа не в самому призначенні, а в тому, як воно відбулося.