1. Розділ. Перша пелюстка.

Ранок — найбільш болюча пора дня. Це момент, коли нічний морок, який приховує від тебе реальність, поступається місцем сірої буденності. Люди прокидаються, щоб знову бігти в коло нескінченних зобов’язань: робота, гроші, виживання. Але для таких, як я, все інакше. Моя буденність померла разом із Фрейлі. Я обрав інший шлях, і тепер ранок несе мені не нові можливості, а лише черговий день боротьби.

Коли я розплющив очі, перше, що я побачив, — це стеля. Холодна, мов осінній ранок, що пробивався крізь щілини жалюзі. Повітря було густим, ніби саме намагалося затримати мене в ліжку, але я підвівся. Неохоче, ледь рухаючись, я дістався кухні.

Кава — мій рятівник у цьому житті, яке давно втратило смак. Вона стала єдиним теплом, яке пробуджує мене до дій. Уже місяць, як це просте гірке диво допомагає мені зібрати думки і нагадує, що моє тіло ще живе. Але чи живе моя душа?

Я вдивлявся у паруючу чашку, і її темний відблиск нагадував мені про Фрейлі. Про її темні рози, про її слова, що краса може ховатися навіть у темряві. Але чи є краса у моєму житті зараз? Чи є сенс у цих нескінченних ранках?

Я вибрав свій шлях. Він холодний, як цей осінній ранок, і гіркий, як кава. Але він мій. І поки я тримаюся за цю чашку, я тримаюся за свої цілі. Вони не вимагають пробачення, не шукають розуміння. Вони лише ведуть мене вперед, через тіні, через темряву, до тих, хто має відповісти за свої дії.

Цей ранок, як і всі інші, починається з кави. Але закінчиться він нею чи новим витком мого шляху? Це питання, яке я більше не боюся задавати.

Але як би там не було, сьогодні все зміниться. Це перший день мого нового життя, перший день полювання. Моя маска, плащ і старий Кольт чекали цього моменту. Вони стали частиною мене — не просто інструментами, а символами мого нового "я". Це "я" більше не знає компромісів, не вірить у справедливість за законами, що захищають винних.

Я сидів за чашкою кави, вдивляючись у темну рідину, як у своє відображення. Ще декілька годин — і сонце сховається, залишивши місто в обіймах ночі. Ночі, де з’являються ті, хто руйнує життя інших. Ті, на кого полюватиму я.

Питання, де шукати і як діяти, не давало мені спокою. Але відповідь була очевидною: нічні парки. Це місце, де темрява збирає своїх улюбленців — педофілів, маніяків, ґвалтівників. Вони приходять туди, впевнені у своїй безкарності, ховаючись у тінях, які здаються безпечними. Але вони помиляються. Сьогодні тіні стануть їхнім ворогом.

Я не просто йду в парк. Я йду туди, щоб нагадати, що навіть у найглибшій темряві є той, хто здатний відповісти на зло ще більшою темрявою. Я йду туди, щоб стати втіленням їхнього страху, їхньої розплати.

Маска приховає обличчя, плащ стане частиною ночі, а Кольт із візерунками рози завершить композицію. Я — не суддя і не адвокат. Я той, хто залишає остаточну крапку.

Ця ніч стане початком. Вони думають, що тіні — їхній притулок. Але відтепер тіні належать мені.

Тиша в кімнаті була майже оглушливою, коли раптом телефон прорізав її різким дзвінком. Мій погляд на мить затримався на екранчику. Це була вона — моя мати. Вперше за довгий час я відчув щось на кшталт вагання.

— Алло, мамо? — промовив я, намагаючись звучати спокійно, хоча всередині мене кипіло.

— Рон, як ти? — її голос був теплим, турботливим, як завжди. Але він також приховував біль, який вона намагалася не показувати.

— Все добре, — збрехав я, глянувши на Кольт, що лежав на столі. — Тільки прокинувся.

— Тільки прокинувся? — її голос став трохи суворішим. — Синку, вже половина другої!

— Серйозно? — здивувався я, хоча час давно втратив значення. — Думав, зараз ранок.

— Рон, приїдь до нас, — її голос звучав майже благально. Вона завжди хотіла підтримати мене, навіть коли я відштовхував її турботу.

— Ні, мамо, вибач, — відповів я холодно, уникаючи емоцій. — У мене багато справ. Мені потрібно бігти. Бувай.

— Рон, стій! — вигукнула вона, але я вже натиснув на червону кнопку, обірвавши зв’язок.

Я поставив телефон на стіл і довго дивився на нього. Її голос все ще лунав у моїй голові. Теплий, турботливий... Він нагадував мені про те, ким я колись був. Але це минуле. Тепер я був зовсім іншим. Людиною, у якої більше не залишилося права на слабкість.

Я підняв Кольт і відчув його холодний метал у своїй руці. Голос мами зникав у глибині моїх думок, поступаючись місцем тому, що я мав зробити. Зупинятися не можна.

Я зрозумів, що час щось поїсти. Порожнеча в животі нагадувала, що навіть тим, хто обрав шлях тіні, потрібна енергія. Мій вибір упав на щось просте — яєшню. Це був ритуал, який змушував мене на мить відволіктися від думок і зосередитися на теперішньому моменті.

Я дістав цибулю, обережно нарізав її, слухаючи, як ніж із легким звуком проходить крізь шар за шаром. Коли цибуля потрапила на сковорідку, я спостерігав, як вона починає шипіти, виділяючи солодкуватий аромат. Золотистий відтінок — знак того, що час рухатися далі.

Два яйця впали на гарячу поверхню, і я додав трохи молока, щоб надати страві ніжності. Легким рухом я почав помішувати все, спостерігаючи, як інгредієнти зливаються в гармонію. Шипіння масла, запах цибулі, текстура яєць — усе це створювало маленький, але значущий момент життя.

За кілька хвилин у мене на тарілці лежала яєшня. Чудовий сніданок! Хоча ні... це вже давно не сніданок. Це обід, хоча час перестав мати для мене значення.

Смак був простим, але він нагадував про дні, коли я міг насолоджуватися такими моментами. Тепер це було лише паливо для мого тіла. А душа? Вона вже давно жила іншими думками.

Я надзвичайно гарно поїв. Простий обід із яєшні несподівано наповнив мене тихим задоволенням — не від смаку, а від самого процесу. Це був момент спокою перед тим, як знову зануритися в темряву.

Після цього я вирішив зайнятися тим, що стало частиною мого нового життя. Патрони для Кольта лежали переді мною на столі — прості, звичайні, холодні. Але я не міг залишити їх такими. Кожна деталь моєї місії повинна була мати сенс, символіку.