Вступ.

Життя — дивна штука. Іноді здається, що ти досяг усього, про що можна мріяти. У тебе є дім, тепло і близькі люди. Ти прокидаєшся з думкою, що світ прекрасний, а майбутнє повне обіцянок. Але іноді життя має інші плани. Несподівані, жорстокі, руйнівні.

Мене звати Рон Харнер. Народився 1992 року. У мене була дружина, Фрейлі, з якою ми разом посадили дерево у нашому дворі — символ нашого майбутнього. Я був щасливим чоловіком і майбутнім батьком. Через три місяці у нас мала народитися дитина. Я мріяв про той день, коли зможу вперше взяти малюка на руки і відчути, як тепло його маленької долоні торкається моєї. Ми навіть почали сперечатися, яке ім’я вибрати, але так і не дійшли згоди.

І все це зникло. Миттєво.

Я працюю слідчим. Того дня, як завжди, я провів цілий день на роботі. Невпинний потік справ, підозрюваних і паперів. Повернувся пізно ввечері, втомлений, але щасливий, бо знав, що вдома мене чекає Фрейлі. Та коли я зайшов у наш затишний дім, там було порожньо. Світло вимкнене. Ніяких слідів її присутності. Спочатку я подумав, що вона, можливо, затрималася у подруги чи вийшла на прогулянку. Але щось гнітюче застигло у повітрі. Я одразу почав телефонувати їй, однак вона не відповідала. Її телефон мовчав, наче захований у безодні.

Я дзвонив усім — її подругам, батькам, знайомим. Ніхто нічого не знав. Я сидів на кухні, вдивляючись у телефон, який уперто мовчав, і почувався як в’язень власних думок.

На ранок усе змінилося.

Мені зателефонували з місцевого відділку поліції. Їхні слова пронизали мене, як холодне лезо: "Вашу дружину знайдено..." Далі я чув лише уривки — гвалт, жорстокість, смерть. Моє ненароджене дитя... вони вбили і його.

Світ здався мені нереальним. Як це могло статися? Чому? Усе, що я знав, розсипалося, як пісок крізь пальці. Любов, щастя, мрії — усе вкрадено безжальною рукою смерті.

Після тієї ночі моє життя перестало належати мені. Я вже не міг бути тим самим Роном Харнером — слідчим, що намагався зберегти порядок у хаотичному світі. Щось у мені зламалося. Я більше не вірив у закони, суди чи тюремні терміни. Що може дати холодна камера? Як кілька років позбавлення волі можуть компенсувати розтоптані мрії, втрати й біль, які залишають після себе вбивці та ґвалтівники?

Моя ненависть стала моїм хрестом. Вона поглинала мене, зводила до найпростішої ідеї: зло має бути знищене. Без вагань, без помилкової надії на виправлення. В'язниця лише дає час на роздуми, але не змінює сутності тих, хто вибрав шлях насилля. А душа, яка колись ступила на цей шлях, вже давно прогнила.

У спадок від дідуся мені залишився старий Кольт. Його колись подарували на день народження, і дідусь завжди казав, що ця зброя особлива. Легенда гласила, що цей Кольт здатний вбивати не лише тіло, а й душу — якщо вона темна. Чи вірив я в це? Можливо, колись ні. Але тепер я бачу цей Кольт і відчуваю, як він стає продовженням моєї руки, інструментом у руках нещадної справедливості.

У кожній троянді на гравіюванні я бачу колючки, якими вона ранить, і красу, що приховує біль. Троянда — символ мого нового життя. Воно буде сповнене болю, крові й самотності. Але це моя дорога.

Це початок великого полювання. Зло не боїться світла — воно ховається в тінях, думаючи, що там недосяжне. Але тепер я тінь. Тихий, непомітний мисливець, якого ніхто не очікує. Вони навіть не здогадуються, що смерть вже стоїть у них за спиною. І коли я прийду, вони побачать у моїй руці не лише зброю, а відображення своїх гріхів.

Моя війна почалася. І тепер питання лише одне: чи зможу я знищити їх усіх, перш ніж цей шлях знищить мене?

Моя Фрейлі обожнювала темні рози. Вона часто повторювала, що краса не завжди повинна бути яскравою чи кольоровою. Іноді найглибша краса ховається у темряві, у її тиші, у загадковості. Вона могла знайти красу навіть там, де інші бачили лише сірість. Її очі завжди шукали глибину, і я не міг зрозуміти, як вона бачила світ настільки іншим.

Тепер темна роза стала для мене більше, ніж символом її слів. Вона — знак втраченої гармонії, зруйнованих мрій і змін, які назавжди перевернули моє життя. 

Я вирішив: кожна їхня смерть буде цвісти, як квітка, що проривається крізь асфальт. Їхні крики будуть схожі на зламані пелюстки, а їхня кров — на червону росу світанку. Я знищуватиму їх одного за одним, немов садівник, який викорінює бур’яни, що душать усе прекрасне. І я не зупинюся, доки не знайду того, хто зруйнував моє життя, хто вирвав із нього найкоштовніше.

Фрейлі була моєю розою. Її присутність додавала кольори навіть у найсіріші дні. Вона була моїм світом, моїм натхненням. Тепер я сам у цьому світі. Темна роза в моїй руці нагадує мені, що я більше не буду бездіяльним. Я стану бурею, що змітає темряву.

Їхні смерті будуть цвісти, як квіткове поле. Але на цьому полі розцвітуть лише рози, кожна з яких буде присвячена їй — моїй Фрейлі, моєму світлу в темряві.