Розділ 4. Полум'я та прірва

 Наступний рік був найтяжчим і найболючішим. Тримати в собі дві стихії — це ніби завести в дім собаку і кота, які будь-якої миті можуть побитися. Це навіть гірше. Їх неможливо контролювати.

 Все ж таки Флін дізнався про вогонь. Він був здивований і навіть наляканий. Мій фамільяр не міг навчити мене контролювати полум'я — для нього знаходитися поруч було надто небезпечно. Того дня Флін полетів. Він не сказав куди чи навіщо, лише три слова: «Я повернусь, чекай».

 Декілька тижнів я намагалася самотужки приборкати стихію, що так легко виривалася назовні. Варто мені було роздратуватися, як вогонь обгортав мене яскраво-жовтими язичками, що переходили в помаранчевий і червоний. У школі йшов останній тиждень навчання. Хоч контрольні я писала на відмінно, але весь час тремтіла від страху, аби випадково щось не підпалити.

  Нарешті почалося літо. Поки всі гуляли, я зачинилася вдома. Нічого не давало результату: вогонь спалахував щоразу, як тільки щось йшло не так. Батьків не мало бути ще пару тижнів, і для мене це було полегшенням — інакше я б не виходила з кімнати.

 Стефан, мій однокласник і близький друг з дитинства, щодня писав і кликав гуляти. На моє «зайнята» він відповідав, що почекає. На «прибираю» — обіцяв прийти допомогти. Яку б причину я не вигадала, у нього була готова відповідь, що перекреслювала можливість втекти. Я цінувала його турботу, але надто боялася нашкодити. Окрім Стефана, дзвонила й подруга Катя, але вона була за кордоном і обіцяла гуляти зі мною до сходу сонця, щойно повернеться. Від однієї думки про це мій вогонь ледь не спалахнув.

  Дні йшли, холодильник спорожнів. Єдиний спосіб вгамувати полум'я, який я знайшла — це гасити його водою, хоча після цього я залишалася мокрою до нитки. Вибравши сонячний день, я одягла кепку, сподіваючись, що Стефан мене не побачить. Перша прогулянка до магазину пройшла спокійно, але мені довелося йти вдруге за інгредієнтами для вечері. І саме тоді з-за повороту визирнув Стефан.

  Я миттю звернула в якийсь провулок.

— Еммелі! Чекай, давай поговоримо! — пролунало ззаду.

  Я повільно обернулася. Стефан стояв за два метри від мене. Його чорне волосся у темному провулку здавалося ще темнішим, а зелені очі благали про пояснення.

— Привіт, Стефане. Яка неочікувана зустріч, але я вже маю йти...

  Він схопив мене за руку. Його долоня була теплою, але не такою гарячою, як мій вогонь.

— Ні! Говоримо зараз! Чому ти ігноруєш усіх? Що я зробив не так?

 Його слова дерли мою душу кігтями. Мені було боляче від власного безсилля і таємниць.

— Еммі, не мовчи!

— Я... а чому я взагалі маю відписувати?! Може, я хочу залишитись наодинці! — викрикнула я, намагаючись вирватися. Це була брехня. Я понад усе хотіла сміятися з друзями, не думаючи про ту кляту мерроу.

— Брехня, — спокійно сказав він. — Ти брешеш. Це не те, що в тебе на думці.

​  Я з острахом поглянула йому в очі. Серце калатало так сильно, ніби в нього пускали отруєні стріли. Щось гаряче потекло по моїй щоці.

— Ц-це не б-брехня, — я знову почала заїкатися, як п'ять років тому в тій печері.

  Я розвернулася, щоб піти, але його рука знову лягла на моє плече.

— Тоді чому в тебе такий вираз обличчя?!

— Відпусти...

— І це все, що ти можеш сказати?

— Я сказала... ВІДПУСТИ!

  Гнів миттєво перетворився на полум'я. Стефан різко відскочив, відсмикуючи руку, яка потрапила під мій вогонь. Я отямилася занадто пізно. Швидко викликала воду, і за мить уже стояла мокра до ниточки. Я боялася підняти голову. Боялася побачити в його очах страх або осуд.

 Коли я нарешті зиркнула на нього, він дивився зі співчуттям. Але цей його нерозуміючий погляд налякав мене найбільше. Я розвернулася і побігла додому. Що тепер буде? Флін невідомо де, з друзями — прірва. Я почувалася абсолютно покинутою.