Глава 1. Душа мерроу

  Чи є людина, яка все про вас знає? Вона думає, що знає вас? А якщо в один момент усі її уявлення про вашу особистість рухнуть – як на березі пляжу хвиля поглинає пісочний замок. У цей напружений час, хто, на вашу думку, почувається жалюгідно, покинутим чи розгубленим? Людина, яка дізналася ваш чудернацький, дивний або ж брудний секрет. Вона думає зараз, що нічогісінько про вас не знає, ви виглядаєте для неї новою людиною, яку вона зустріла тільки-но. А та особистість, яка приховала цю таємницю? Чи знає та людина причину, через яку ви приховали це в таємниці? А якщо ви для цієї людини — дуже важлива частинка її життя? Тоді чому все має рухнути через якісь слова, які не вкладаються в голові? Чи буде мати сенс подальше життя? – Ці питання вирують у моїй голові. Що життя хоче від мене? У чому я помилилася? Невже цей світ настільки зневірився у дива, що вже ніхто, включно з дітьми, не повірить у слова, сказані мною?

  Згадуючи моє дитинство близько 5 років тому, день, коли вперше поїхала в Ірландію з батьками. Рідко бачивши їх, я була того дня найщасливішою дитиною, але лише в останній день у чужій країні... тоді могло все бути інакше. Могло б бути все простіше. То чому все завжди так складно?

  Біля берега моря, коли я прогулювалася. На той час я завжди шукала якихось пригод на свою голову. Хто ж знав, що через мої дурні примхи я знайду підводну печеру. Я не згадаю, наскільки довго там перебувала. Але я сиділа там тривалий час. Стіни печери закарбувалися у моїй голові назавжди. У той момент вони нагадували мені скарбницю піратських скарбів, які багато років тому були тут. Печера вкрита різноманітними кольоровими камінцями. Від червоного до фіолетового кольору, як у веселці. Також у тому місці я знайшла маленьке озерце, яке виявилося зовсім не маленьким і не озерцем. Прохід, через який можна виплисти на інший бік і опинитися в морі.

  Я довго розглядала печеру, ще було доволі світло, але я відчула, як біля моїх ніг було щось мокре. Не злякавшись, це тільки розпалило мою цікавість.

  Маленьке озерце, як я його називала, збільшилося і тоді майже досягло стін печери. У той момент я здивувалася, але швидко збагнула, що до чого. Припливи в такому місці – це звичне явище.

 Тиша пробирала аж до самих кісток, мороз пройшовся по шкірі. Я подивилася на прохід, через який слабо пробивалися ледь видні промінці сонця. Було очевидно, що година була вже вечірня. Я була зачарована печерою, розглядала кожен незвичайний камінчик, який був усередині. Знаючи, що сюди я, найімовірніше, вже не потраплю, вирішила взяти один камінчик. Синій, але світлий, як небо.

  І що тільки може зіпсувати цей день?

 Холодний, злий та відчайдушний крик жінки пролунав буквально звідусіль.

  Через крик я впустила камінь, який хотіла взяти на пам'ять. Це виявилося настільки оглушливо і болісно, що я навіть не зрозуміла, чи це був просто крик, чи щось вигукнули. У вухах я не чула нічого, крім настирливого відчуття тривоги, яке відлунювало у моєму серці. І це звучання — ніби комар дзижчить довгим звуком. Я навіть подумала, чи не луснули мої барабанні перетинки. Навіть на концертах, де виступають рок-гурти, тихіше, ніж тут було щойно.

​— Агов! Люба, ти в порядку? — чийсь ніжний турботливий жіночий голос так ласкаво шепотів, але був таким схвильованим.

  Після тих слів я зрозуміла, що сиджу на холодних каменях у печері, досі прикриваючи вуха руками. Я легенько розплющила очі, бо думала, що осліпну, якщо побачу будь-яке світло.

  Розплющивши одне око, я одразу розплющила інше. Було темніше, ніж я очікувала, але це не найголовніше. Найголовніше – хто чи що за жінка схилила наді мною голову і стурбовано дивилася на мене. Якусь невизначену мить ми дивилися одне на одного.

  Скільки часу минуло? Я думала, що багато. Жінка переді мною мала такий зачарований вигляд, що на той момент я подумала, що вона фея або щось у цьому роді. Вона сиділа навколішки й спостерігала за мною. Ніхто з нас не розпочинав розмову першим. Але якщо подумати, вона була точно не підлітком. На вигляд років 20–25, не дуже висока, худенька, сиділа рівненько, як на уроці в школі. Обличчя виглядало, як у звичайної людини. За винятком кольору. Вона мала неприродний зеленкуватий відтінок. А волосся темного оливкового кольору. Очі були як дві невеличкі мушлі — такі ж чорні. Її ніс та губи були маленькими й акуратними. Вона була одягнена в простеньку сукню з відкритими плечима червоного кольору. Це незвичайно контрастувало з її образом.

​— Я?

— А хто ж ще? — саркастично відповіла жінка. — Можна твоє ім'я?

— Емі, Еммілі... — без довгих роздумів у мене одразу виникло питання, яке нестримно вирвалось: — Хто ви?

 Вона засміялась. Якась дивна хвиля тривоги накрила мене. Щось у ній викликало відчуття загрози. Це як стояти біля моря, де от-от почнеться шторм.

​— Хто я, люба? — її погляд похолодав. — Ох, ну чого ж вас усіх так тягне сюди. Хіба не можна обійти мою домівку? Але, хоча, це має свої плюси.

— Я... я просто гуляла біля берега моря. Я просто зацікавилась... ну, коли побачила печеру. Я... я випадково на неї наткнулась. Я — якщо я заважаю, то краще піду... — я була дитиною, якій нещодавно виповнилося 10 років, але навіть у такому віці я затиналась у деяких місцях. Як же це бісить.

— А ну постривай! — її мокра слизька рука схопила мене за зап'ясток. — Ти ж дещо вкрасти хотіла. Так чого не візьмеш? Ну, то як?

​  Я нічого не сміла відповісти. Заклякла. Ні слова, ні вдиху.