26.2

   — Вибачте, можна поставити питання?

   Обернулася на голос і вперше за сьогодні побачила батька Аемілія.

   — Так, я вас слухаю, — сказала я і одразу кинула на нього щупальця.

   Єдиний з усієї цієї родини, у кого було відчуття провини. Справжнє.

   — Я розумію, що ви маєте повне право їх убити за скоєне, — сказав він важко. — Але в мене є прохання. Мені потрібен спадкоємець. Я вже надто старий, щоб мати ще дітей. Відстрочте, будь ласка, страту.

   Я уважно придивилася. Без хитрощів. Без гри. Він справді боявся за свою справу.

   — Я готовий віддати частку бізнесу вашій родині, — додав він. — Лише за це. А після… коли онукові буде хоча б два роки — можете стратити сина.

   — По-перше, вбивати я його не буду.

   Навколо одразу здійнявся гомін. Грум підійшов ближче, дивився на мене здивовано.

   — Ти впевнена?

   — Абсолютно. Не цікаво. Я переформатую його, щоб від нього була хоч якась користь.

   Я перевела погляд на чоловіка.

   — А по-друге, у вас уже є онук. Просто його мати настільки залякана вашою дружиною, що ховається. І дуже старанно ховає дитину. Урсула намагалася їх отруїти. До речі, для вас у неї теж була підготовлена отрута.

   — Ви допоможете знайти цю дівчину? — хрипко запитав він.

   — Вам зовсім не шкода дружину? — поцікавилася я.

   — Було б за що, — відповів він без паузи.

   — Ти маєш винести свій вердикт, — тихо сказав Грум, ставши позаду й поклавши руки мені на плечі.

   Від його дотику мені стало значно легше.

   — Аемілій Торен, — мій голос був рівний, майже байдужий. — Я не позбавлю тебе життя.

Але будь‑яка думка про жінку в сексуальному напрямку, будь‑яке бажання заподіяти їй шкоду чи вчинити будь‑які дії — завершуватиметься нестерпним болем.

   Я зробила паузу, дозволяючи словам осісти.

   — Усе, на що ти тепер здатен, — допомагати своєму батькові у справах. Коли ці справи перейдуть до твого сина — твоє завдання допомагати йому. І тільки це.

   Я простягла руку в бік підсудного. З моїх пальців з’явилися золоті нитки — вони прошили його голову, входячи глибоко, безжально.

   Крик був нестерпний. Я навіть не намагалася допомогти йому це пережити. Задоволення не відчувала. Лише пам’ять про власний біль — і саме його я вкладала в наказ. Він знепритомнів і впав.

   Я повернулася до його матері. Вона впала на коліна, почала благати, захлинаючись словами, просячи милосердя.

   — Як ви вважаєте, — спокійно запитала я, — яке покарання заслуговує ця жінка?

   — Хай горить у пеклі вічно! — вигукнули з натовпу.

   Я кивнула.

   — Гарна ідея. За свої вчинки ти все одно не залишишся вільною. Але з сьогоднішнього дня і до кінця свого життя — кожної ночі ти будеш горіти. Ти відчуватимеш запах власної спаленої плоті. І нестерпний біль.

   Я знову простягла руку. Золоті нитки пронизали їй голову й груди, закріплюючи вирок.

   Світ похитнувся. Я ледь не впала — Грум встиг підхопити мене, обережно обіймаючи.

   — Все… ми можемо йти? — запитала я з останніх сил.

   — Майже, — тихо прошепотів мені на вухо мій некромант. — Потрібно лише залишити підпис. Що саме ти провела страту.

   В його обіймах хотілося залишитися. Просто зникнути. Але треба було завершити.

   Підійшов головний суддя з документами.

Грум обережно посадив мене на підлогу й попросив Ала приглянути за мною. Хлопець теж був виснажений, але тримався.

   Грум швидко переглянув усі папери й підсунув їх мені. Я поставила підпис. Потім ще попросили детальніше продемонструвати спогади про наміри отруєння. Батько Аемілія також звернувся з проханням — поки я перебуваю в місті, надати йому дані щодо його онука.

   Я погодилася. Пізніше. Усе це пред’явити згодом. І на цьому моменті почала втрачати свідомість.

    Оговталася у своїй кімнаті, лежала на ліжку. Поруч сидів Грум і обережно вливав у мене зілля.

   — Що це? — голос ледве виходив, сили майже покинули мене.

   — Мовчи і пий, — відповів він тихо.

   Я погодилася, допила все. Він поклав мене на подушки.

   — Батьки вже приїхали?

   — Ще ні. Ми одні з тобою, у твоїй кімнаті, на твоєму ліжку.

   — Ммммм… — прошепотіла я. — Як це провокаційно… але сил поки що все одно немає.

   — Тоді поспи, стане легше.

   — А ти коли поїдеш?

   — Після вечері. Дочекаюся, поки ти прийдеш до тями. — І злегка поцілував.

   — Дякую… Тоді я справді посплю. — І я провалилася у спогади про сьогоднішній день.

   Прокинулася від того, що хтось присів поруч.

Відкрила очі, дивлюсь у стелю, повернула голову — Грум сидів біля мене.

   Обережно поклав руку на моє чоло, потім доторкнувся до сонячного сплетіння, прикрив очі. Відкрив їх з хитрим поглядом.

   — Ти вже повністю відновилася. Для повного щастя потрібно поїсти.

   — А судячи з твого погляду, мені потрібно дещо інше, — посміхнулась я.

   Нахилився — поцілував мене.

   — Скоріше, то мені потрібно, — відповів Грум і ще раз поцілував.

   Руку прибрав, підвівся з ліжка й простягнув мені руку, щоб допомогти встати.

   Я скористалася допомогою, сіла, розминаючи шию й намагаючись остаточно скинути залишки сну. Він стояв і терпляче чекав, поки я піднімуся.

   — У мене до тебе прохання, — раптово промовив він.

   Настрій відразу сповз вниз.

   — Мені взагалі не подобаються розмови, які заходять здалеку. Кажи прямо, — попросила я.

   — Добре… Будь ласка, одягни цей браслет на ліву руку. — Погляд у нього був трохи невпевнений.

   Я придивилася: срібний, непримітний, з двома великими прозорими каменями та розсипом маленьких, візерунки легкі, привабливі. Так і тягне пальцями по них проводити.

   — Навіщо?

   — Розумієш… тобою вже зацікавились. І далі буде ще більше. Я просто хочу не думати про це, поки не поруч.