26.1

   Відпочинок затягнувся години на дві. Я встигла і помедитувати, і підійти до рідних — просто поговорити, щоб тримати себе в рівновазі.

   Ал теж втомився. Він зафіксував наведення німоти, особливо на Урсулу — вона постійно намагалася щось викрикувати, брудне й отруйне, в мій бік.

   Він підійшов до мене, обійняв. Я відповіла йому спокійною усмішкою — показала, що тримаюсь. Ал зрозумів, що зі мною все гаразд, залишив мене поруч із Грумом і пішов заспокоювати Нектарію, яка була неприродно бліда.

   — Ти у мене молодець. Усе витримала. І навіть стрималась, — тихо сказав Грум. — У якийсь момент мені здалося, що ти почнеш палати.

   — Дякую. Це завдяки тобі.

   В ту ж мить нас накрив купол. Він зробив крок до мене й обійняв так сильно, що стало боляче — не тілом, нервами.

   — Я сам ледве стримуюсь. І тільки через тебе не втручаюся.

   — Я знаю. Скоро все скінчиться.

   Легкий поцілунок у скроню — майже вибачення.

   — Тепер зрозуміло, чому ніхто не відчув твого першого вивільнення сили, — він подивився на мене серйозно.

   Я шоковано вдихнула.

   — Поруч нікого не було. Ти була непритомна і теж цього не усвідомила.

   Він відступив на крок, схрестив руки на грудях — образ суворий, відсторонений. Коли купол зник, для сторонніх усе виглядало так, ніби він мене відчитує. Навіть Ал це помітив і на мить напружився.

   — «Все гаразд? Чого він такий суровий?» — подумки звернувся він до мене.

   — «Він грає на публіку», — відповіла я, не дивлячись ні на кого.

   Я підійшла до жінки ближче. Вона дивилась на мене з чистою, неприхованою ненавистю. Ал уже повернувся і зняв наведення, дозволяючи мені говорити.

   — Що я такого зробила, щоб ви мене так ненавиділи? — нарешті запитала я.

   Це питання свербіло в мені від самої першої миті, як я її побачила.

   — Вижила! — зі злістю виплюнула вона.

   — А сім’ю мою за що ви продовжуєте мучити? За що принижуєте мою сестру?

   — Це тобі покарання, — прошипіла вона. — Недолуга. Я нікому не дозволю так із собою поводитись.

   І все. Мене накрило — і я полетіла в темряву її свідомості.

   Я вже знала: у людей, яким не підвладна магія, всередині хаос. Вони не здатні вибудовувати міста, структури, захист. Хоча, якщо згадати себе — спочатку там теж нічого не було.

   Без помічників не обійтися. Я кинула павучків у різні боки. Хай шукають цю стерву.

   Мої хороші працювали швидко. Вони показали напрямок — і з кожним моїм кроком темрява починала розступатися. Нарешті я побачила її.

   Урсула стояла, схрестивши руки на грудях. Видно, була страшенно обурена — і моїм вторгненням, і самим фактом мого існування.

   — Я вас знайшла, — спокійно сказала я. — Розповісте, яку саме участь ви взяли в моєму вбивстві?

   — Невже так складно було померти? — зі злістю виплюнула вона. — Я все добре продумала, а ти навіть здохнути нормально не змогла.

   Я подивилася на неї з подивом. Жодної краплини магії — порожнеча. Але звинувачувати сил у неї вистачало. Простягла до неї руку. Вона одразу відступила.

   — Я не дозволю тобі це зробити.

   — Питань нема, — відповіла я.

   І в ту ж мить павучки почали зриватися з моїх рук. Вони падали й одразу ж заповзали на неї. Чомусь згадалося, як Ал уперше так знущався із Сольвейг.

   Урсула закричала. Вона намагалася скидати їх, била по собі, але вони лізли всюди, де тільки знаходили шлях. Я дозволила їм злегка кусати — не смертельно, але достатньо, щоб зламати.

   Коли вона впала на коліна, знесилена і захлинаючись криком, я нахилилася.

   — Ну що, розкажеш? Чи продовжимо гратися?

   — Роби що хочеш… — прошепотіла вона. — Тільки прибери це.

   Я зробила крок до неї й поклала долоню їй на скроню. Ні. Це — не цікаво. Це — теж не треба. А ось це… знайшла.

***

   Виходячи з дому, вона тихо зайшла в сарай. Взяла горючий порошок і сірники. Швидко побігла до пустиря. В такий час там ніхто не ходить — до ранку навряд чи знайдуть. Треба все зробити швидко.

   Ось місце. Крові багато. Тіла немає. Вона обійшла весь пустир — може, доповзла, ця дурепа. Але пусто. Невже вижила? Шкода. Але що вже поробиш.

   Вона розсипала порошок, підпалила. Особливо щедро присипала закривавлене місце — хай добре прогорить, щоб нічого не залишилось. Щоб навіть не здогадались, що тут було. Тепер — тікати. Швидко. Непомітно.

   Вдома перевірила — Аемілій спить за столом, п’яний. Речі треба заховати. Знищу потім. Зараз важливіше інше. Треба зайти до Ларса.

   — Милий, можна до тебе?

   — Заходь. Чого хочеш?

   — Чому одразу щось хочу? Просто вирішила дізнатися, як у тебе справи.

   — Урсула, давай без цього, — втомлено сказав він. — Я для тебе «милий» тільки коли проблема. Уже пізно. Кажи прямо.

   — Це щодо Аемілія, — головне — дивитися жалісливо.

   — Що він уже накоїв? — голос у Ларса був важкий, злий.

   — Нічого такого. У них із Руною все вийшло з-під контролю. Він тепер боїться, що вона не погодиться на шлюб.

   Ларс завмер. Погляд потемнів. Він підвівся з-за столу, не зводячи очей із дружини.

   — Що він накоїв? — прохрипів.

   — Я ж кажу — нічого страшного. Пристрасть. Потім посварилися. Твій син сидить на кухні п’яний і боїться, що вона його не пробачить, — вона й сама ніби почала вірити у власну брехню. — Вони ж давно зустрічаються. Нічого ж страшного, що вона тепер не незаймана.

   — Я піду поговорю, — голос Ларса зірвався на крик. — Але якщо з’ясується, що це було без згоди — сам його каструю. Думаєш, я не знаю про його походеньки? Про його вподобання? Мені багато чого розповідали. Ти даєш йому гроші на розваги, а я — плачу лікарям за бідних дівчат.

   — Це їхня робота! — зірвалася Урсула. — Не подобається — хай іншу шукають. І ми зараз не про це!