25.3

   Грум стояв неподалік поруч із якоюсь жінкою, схрестивши руки на грудях і мовчки її вислуховуючи. Відчувши його стан, я зрозуміла: він ледве тримається.

   — О, Урсула вже, мабуть, намагається домовитися, — розлючено промовила мама.

   Батько одразу взяв її за руку.

   Карета зупинилася, і ми почали виходити. Я почула голос його матері — вона й далі підвищувала тон, не стримуючись.

   — Та кого ви послухали?! Цю недолугу дурепу? Сама хвостом крутила, а як хлопець не стримався — одразу невинна жертва! Для таких процесій потрібен маг розуму, а не кати! Я оскаржу ваші дії, ви не маєте права!

   Я мовчки наближалася, не відриваючи від неї погляду. Вона теж дивилася — ще вище задерла підборіддя.

   — Ти життя йому зламала, хвойдо! Під кого з них лягла, щоб за тебе вступилися?!

   — Кожен судить по собі, — спокійно відповіла я й повернулася до колишнього.

   Я піднялася на імпровізовану сцену й подивилася на нього з подивом. Що мене в ньому так приваблювало? Чому я втрачала розум? Можливо, сестра має рацію — інших варіантів тоді й не було.

   Він дивився перелякано, прямо в очі, й прошепотів:

   — Я ж тебе кохав… І досі кохаю.

   Я усміхнулася хижо.

   Різко змахнула рукою вгору — хвиля накрила всіх, хто зібрався на площі. Я стояла, відчуваючи, як у мені все скипає, як магія рветься назовні. Трималася з останніх сил.

   І тоді я відчула Грума. Він підійшов і почав вплітати темряву в мої вени, підживлюючи мене. Стало трохи легше. І холодніше.

Показ завершився.

   Спершу запала тиша. Десь пролунали жіночі схлипи. А потім — неймовірний галас: крики, вимоги, заклики до знищення.

   Голова адміністрації невпевнено нагадав, що ще необхідно переглянути його спогади.

   Я майже нікого не бачила — орієнтувалася лише по аурах. Лейф стояв поруч зі мною — чорно-синя, оксамитова. До болю хотілося притулитися до неї.

   Алар — майже навпроти, чорно-смарагдова.

І зовсім близько — щось незрозуміле: кольору бруду, липке й мерзенне.

   — Ну, привіт, — я простягнула руку до нього. — Чув? Вони хочуть побачити все твоїми очима. Почнемо?

   Я вдарила його в лоба. Темрява всередині була вогка, неприродна — її потрібно вичищати. Втручання мага відчувалося чітко… але до чого тут повітряний? Вони ж не здатні на підміну.

Павучки розбіглися в усі боки, знищуючи цю чужу, слизьку темряву.

   Я відчула свого шпигуна й рушила в його бік.

У темній кімнаті, просто на підлозі, сидів Аемілій. Він тримався за голову — переляканий, виснажений. Побачивши мене, стиснув себе за плечі й застогнав.

   — Не вірю, що це жаль, — я всміхнулася. — Кого ти збирався обвести навколо пальця?

   Я простягнула руку. З його вуха виповз шпигун і, радісно відчуваючись, побіг до мене — навіть підстрибував.

   Щойно він торкнувся моєї долоні, нас різко потягнуло в минуле.

   Початок спогаду здивував мене.

***

   — Скільки можна навколо неї ходити? За роги — та в стійло. Ти не знаєш, що робити?

   — Мамо, так не можна. Ми ж кохаємо одне одного. Після завершення її навчання одружимося.

   — І ти ще рік бігатимеш по будинках розваг, а я тебе перед батьком прикриватиму? Та ні. Мені набридло. Я так усі заощадження спущу.

   — Нічого. Як одружимося — ти займешся її часткою, що в придане увійде.

   — Сьогодні будь наполегливішим.

   — Я почув. Зроблю все можливе.

   І знову той вечір.

   Настрій на підйомі. Гарна дівчина поруч — дозволяє майже все. Але цього замало.

   Попросив друзів трохи її налякати. Може, саме так сьогодні все й станеться, а завтра можна й до її батьків зі сватанням іти.

   Друзі прийшли… але ці сволоти замість того, щоб налякати дівчину, принизили мене. Тепер вона просто хоче додому. Як же все це набридло.

   А може, й не обов’язково за згодою. Вона ж і так від мене розум втратила. Яка різниця.

   — Я тебе кохаю, а ти постійно зі мною граєшся. Уже всі з мене сміються, що я неспроможний.

   — Будь ласка, досить, мені боляче, — намагається вирвати руку.

   — Ти мене чуєш, що я тобі говорю? — штовхнув її, і вона впала в високу траву. — Ти сьогодні станеш моєю. Тобі сподобається.

   Найскладніше знімати речі з дівчини, яка чомусь майже непритомна. Вона ж не пила. Потім розберемося з цим.

   — Ти зі мною будеш щаслива, — нарешті роздягнув, торкнувся грудей, поцілував, руками розкидав ноги, бо стерво з останніх сил ще грає зі мною. І нарешті насолода. — Як тобі? Я впевнений, що подобається.

   Чому вона не відповідає на поцілунки? — зупинився, торкнувся обличчя. Якась бліда. Поплескав по щоках — не реагує.

   — Що, красунечка, від насолоди втратила свідомість? — Так я такий, я можу. Зараз продовжимо, тобі ще більше сподобається. Тільки будь трохи активніша, прийди до тями.

   І з силою вдарив по обличчю, може хоч так повернеться розум.

   — Ой, вибач, трохи перестарався, — і погладив по голові. На руці щось липке. Поглянув на руку — кров.

   — Ти що, вирішила здохнути від щастя?

   І знову удар по обличчю.

   — Мало того, що знущалася з мене, так ще й вирішила подохнути, щоб виставити себе жертвою, сука ти, — піднявся, заправився. — І що з тобою робити? Треба зробити так, щоб тебе не впізнали. Точно!

   Дістав камінь, який вже був у крові, почав бити куди прийдеться.

   — Вибач мені, ти вже здохла, а мені ще жити. Усім скажу, що ми посварилися і ти втекла від мене.

   Зупинився тільки в той момент, коли побачив якесь золотаве світло з однієї із ран.

   — Це що таке? Дах потрохи їде. Треба до матері піти, хай вирішує цю проблему. Набридла ти мені вже. Дорогу до дому знаєш, дійдеш сама, — засміявся. — Прикольно пожартував, на жаль ніхто не оцінить.

   Світитися почали всі рани.