Шлях становлення 1

25.2

— Руна, одягни на сестру кулон, будь ласка.

Я підвелася, обійшла стіл, підійшла до Нектарії, накинула ланцюжок їй на шию, торкнулася сонячного сплетіння й прив’язала її до себе.

— А навіщо все це? — перелякано запитала вона.

— Розумієш, коли Руна почне пред’являти свої спогади, усі охочі зможуть це побачити, — почав пояснювати Ал і трохи зніяковів, згадавши власний досвід. — І не лише побачити, а й відчути всі її емоції. А ти її сестра, і…

— …і незаймана, — м’яко завершила я замість нього. — Тобі може стати дуже зле.

Нектарія почервоніла й опустила очі, боячись навіть на когось глянути.

— До того ж ви не маги й не зможете виставити захисний контур, — додав Лейф. — Тож ми з паном Франгом трохи над вами попрацюємо.

Узяв мою руку, коли я поверталася на місце.

— Ви вже бачили, що з нею сталося? — спокійно запитала мама, яка до цього мовчки спостерігала.

— Так. Бачили й відчували, — відповів Грум і поцілував мою руку.

Нектарія перелякано підняла очі й подивилася на Ала. В його погляді почала плескатися темрява. Замість того щоб злякатися, вона обережно взяла його за руку. Він повільно почав заспокоюватися.

— А чи не простіше показати нам усе зараз, щоб ми були підготовлені? — запитав Далін, щиро не розуміючи проблеми.

Я простягнула йому руку. Він невпевнено стиснув її й глянув мені в очі. Я відкрила спогад повністю — з усіма подробицями, як і тоді з Моїром.

У брата покотилися сльози, тіло почало тремтіти. Я завершила спогад і подивилася на нього з м’якою посмішкою. Він сидів із заплющеними очима, ледве дихаючи. Потім різко притягнув мене до себе й обійняв.

— Як ти з цим живеш?..

— На те вона й маг розуму, — спокійно відповів некромант, але руку дівчини так і не відпустив. — Її свідомість — пастка для будь-кого. Вона без проблем ховає і спогади, і почуття до них.

— Ну як, відчуваєш себе підготовленим? — усміхнулася я, відсторонюючись від брата й сідаючи ближче до Лейфа.

— Це якийсь жах. Я й так після того, що з тобою сталося, намагався бути з дівчатами обережнішим. А тепер узагалі близько не підійду.

Я розсміялася.

Лейф підвівся зі свого місця й підійшов з-за спини до мого батька. Ал у той самий час став біля мами. Обоє заплющили очі й почали накладати захист. Я спокійно допивала чай.

— А довго вони так будуть? — тихенько запитала сестра.

— Хвилин десять.

Вона нахилилася до мене ближче.

— А він тебе кохає. І дуже сильно.

Я здивувалася й глянула на Грума. Він не відволікався від концентрації на батькові, але я помітила ледь помітну усмішку.

— Не знаю, — хитро відповіла я й продовжила спостерігати.

Контур захисту ледь похитнувся, але швидко повернувся на місце.

— Як він міг так із тобою вчинити? — не вгамовувалася хитра лисиця. — Невже просто грається?

Ми вже вдвох уважно стежили за реакцією Лейфа. Здається, він ледве стримувався, щоб нас не придушити.

— Дівчатка, я бачу, вам весело? — усміхнувся брат. — А мені захист не потрібен?

— Я тобі вже поставила, — відповіла я. — Поки ти дивився мій спогад.

— Дякую. Я так розумію, сьогодні ти завершуєш цю справу. А що далі?

Саме в цей момент некроманти закінчили свої маніпуляції. Грум глянув на нас із сестрою так, що будь-хто інший уже б тремтів. У мене, щоправда, імунітет. А от сестра зблідла й міцніше стиснула руку Ала, шукаючи підтримки.

Він нахилився до неї й прошепотів:

— Не забувай: з некромантом у такі ігри краще не грати. Ми завжди переграємо. І ще — дуже мстиві.

Він ніжно поцілував її руку.

— А ти… — невпевнено запитала вона, дивлячись йому в очі, — ти теж мстивий і небезпечний?

Ал завмер. І було видно — відповідати він дуже не хоче.

— Чим більше болю ти завдаєш будь-кому, тим небезпечнішим він стає, — серйозно сказала я й подивилася їй просто в очі. — А некромантів любов’ю не надто балують. Подумай про це.

Вона дивилася без хитрощів, уважно, по-справжньому.

— Я тебе зрозуміла, — відповіла сестра.

Я усміхнулася. Відчула — справді зрозуміла. І гратися з моїм другом не збирається.

— Далін, давай про моє майбутнє поговоримо після страти. У мене його все ще немає, доки я не поставлю крапку.

— У чергу на тему її майбутнього, — озвався Лейф.

Я здивовано обернулася до нього.

— Я перший запитував.

Я подивилася на нього й зрозуміла: розмова буде дуже короткою. Що б він мені не запропонував — я погоджуся. Заплющила очі й сховала емоції. Зараз вони недоречні.

До обіду ще був час. Нектарія пішла у своїх справах. Батько попросив її на деякий час відірватися від гостя й не забувати про власні зобов’язання. Грум разом із батьком і братом пішов до кабінету — щось вирішувати. Ми з Алом залишилися самі.

— Пішли прогуляємося, — сказала я. — Мені треба трохи налаштуватися на все це.

— Я не проти, — усміхнувся він.

Запропонував лікоть, і я взялася за нього.

У саду було ще прохолодно, дихалося легко. Ми йшли мовчки, і ця тиша зовсім не тиснула.

— Що ти мала на увазі, коли говорила про своє майбутнє?

— Я від нього відмовилася. Вирішила витратити весь час на пошуки розумника й на отримання дозволу на страту.

— А Грум у ці плани не вписувався, тому ти його й заблокувала.

— Так. Тим паче я не була впевнена, що це правильно. І що це не наші здібності просто підштовхують нас одне до одного.

— Але зараз між вами щось виходить, так? Я так зрозумів, усі ключі зняті.

— Він не тисне й довірився. А я перестала сумніватися.

— А що буде після страти?

— Життя, — відповіла я.