24.2

   — Де ми зараз?

   Він глибоко вдихнув, заспокоївся, але все ще притискав мене до себе — і вже не зовсім за талію.

   — Здається… у твоїй кімнаті.

   — Ти що робиш?

   Він здивовано глянув, прибрав темряву, неохоче відпустив руки й зробив крок назад. Я схрестила руки на грудях, чекаючи пояснень.

   — Не зрозумів. Я що роблю?

   — Навіщо ти його відчитуєш? — випалила я. — Ти маєш право на щастя, а він — ні?

   Він завмер. Потім уважно придивився, хитро посміхнувся й зробив крок до мене. Я — від нього.

   — Щось наснилося?

   — Так… Я навіть не одразу повірила, що тебе побачу. Але перед Алом доведеться вибачитися.

   — Він приїхав сюди у справах, а не розважатися, — сказав і знову зробив крок до мене.

    Я відступила. Так просто я не здамся.

   — Взагалі-то це я у справах. А він — як підтримка, це по-перше. А по-друге… — голос став тихішим. — Ти єдиний із наставників, чия думка для нього справді важлива. Зрозумій, він зараз повертається до академії швидше, бо є ті, хто на нього чекає і турбуються. Але ж я не завжди буду поруч… — коротка пауза. — Бо в мене є ти. А тут така можливість… справжнє сімейне щастя.

   Він зробив ще один крок — і відступати мені вже не було куди. Обережно обійняв і нахилився до мого вуха.

   — А я ж казав, що кімнатка для двох замала.

   — Так не чесно, — пробурмотіла я.

   — Я зрозумів тебе. Просто відчув, що ти з батьком і братом, змінив точку переходу до Франга… а він тут фліртує з дівчиною, ще й з твоєю сестрою. Твоя сім’я й так пережила нелегкі часи, щоб ще й сестра… Вибач, не розібрався.

   Я обійняла його за шию і злегка поцілувала.

   — Вибачатися не переді мною треба. Поговори з ним, будь ласка.

   І знову потяглася до його губ. Він зупинив мене й відсторонився, заглянувши в очі.

   — Ти зараз намагаєшся маніпулювати?

   — Ну, можливо, трошки. А ти вважаєш, краще, щоб я наказувала? — усміхнулась я. — А я можу наказати тобі будь-що?

   І якось так вийшло, що притислася до нього, а руки самі почали розстібати ґудзики.

   — Якщо ти про це… то й без наказу я не проти, — тихо прошепотів, нахиляючись ближче й ніжно цілуючи. — Але ж вечеря, батьки… твої батьки, які, наскільки я розумію, ще про мене й не здогадуються.

    Почав розстібати ґудзики вже на моїй сукні, при цьому грайливо зводити з розуму поцілунками.

   — Ну що, солоденька моя, продовжимо? Хай весь світ зачекає.

   Я загарчала, а свідомість відмовлялася повертатися.

   — Ммммм… це якесь знущання.

   Ще один поцілунок — і він зупинився.

   — Не час і не місце. Пізніше продовжимо. Зараз я ще встигну поговорити з Франгом перед вечерею. І я дуже голодний.

   Його хитра посмішка змусила мене стояти шокованою.

   — І хто тут ким маніпулює? — прошепотіла я.

   В одну мить ми вже стояли у саду поруч із розгубленою парою. Ще один поцілунок у скроню.

   — Все, йдіть на вечерю. Ми трохи пізніше приєднаємося. Пане Франг, нам треба поговорити.

   Хлопець здивовано подивився на мене, а я лише підморгнула у підтримку. Вони зникли, а сестра розвернулася до мене з відкритим ротом.

   Я подивилася на неї з божевільною посмішкою й прикрила їй рот.

   — Пішли на вечерю, — прошепотіла я.

   Думки все ще плуталися, а тіло відмовлялося слухатися.

   — Стій! — скрикнула сестра і зупинила мене, застібнувши верхній ґудзик сукні.

   Це ж він спеціально залишив, щоб у всіх з’явилися питання.

   — Дякую, — пробурмотіла я й зітхнула.

   — Це взагалі хто був? Чому він так на Ала наїхав? — уважно глянула на мене з хитрою посмішкою. — А весілля коли?

   Я подивилася на неї з осудом.

   — Це професор Грум з академії. Він теж некромант.

   — А що до весілля?

   — Не раніше, ніж ти, — показала язика, пройшла попереду і взяла її під руку.

   — Тобто ти поїхала з дому без здібностей, без минулого і майбутнього, а повернулася з непоганою перспективою на щасливе сімейне життя?

   — І для тебе трохи привезла, — підморгнула я.

   Дівчина зупинилася. Я разом з нею. Повернулася і помітила, як вона червоніє. Тихо, майже пошепки сказала:

   — Він мені й справді сподобався.

   — Ти тільки сьогодні з ним познайомилася.

   — Я сама від себе у шоці… Але це щось неймовірне. Коли він поруч — я щаслива і мені легше дихати, а коли його нема — ні про що не можу думати, крім того, коли ми знову зустрінемось.

   — Не буду звертатися до твого глузду. Буде час все обдумати, щоб рішення не було поспішним.

   — Ти ж казала, що він надійний?

   — Я й не відмовляюся від своїх слів. Але ж не в перший же день?

   — У мене мало часу, щоб його зацікавити. Ви скоро поїдете. І що мені залишиться? Їздити до тебе у гості? Хто ж мене відпустить? А так, можливо, він сам буде про мене думати й намагатися бути ближче.

   — Даремні переживання, — усміхнулася я. — Він уже без розуму від тебе. Ще нічого остаточно не вирішено, але, можливо, ви будете бачитися дуже часто.

   — Ти щось придумала? — зраділа вона й обійняла мене.

   Ми зайшли до їдальні. Всі вже розміщувалися по місцях. Батько сів по середині, як голова сім’ї.

   — Мила, що за гість ще буде? — запитав він, а я промовчала.

   Поки ми розсаджувалися, брат сів ближче до батька, а по інший бік — мама. Поруч з нею — сестра. Я попросила накрити для Алара місце поруч із нею. Батько здивувався, але промовчав. Поруч зі мною накрили ще для одного гостя.

   — Де це твій некромант загубився? — запитав брат, не дивлячись ні на кого, з хитрою посмішкою.

   Ми з Нектарією мовчки глянули одна на одну.

   Стук у двері. Жіночка, яку я вже бачила, пішла відчиняти.

   — Добрий вечір, вибачте за запізнення.

   Почувся рідний голос, а я ледве стримувалася.