23.3

   Алар прикрив очі, відкинув голову назад, випростався й ледь стримувався. Повільно відкрив зап’ясток, демонструючи свою намистину — світло-білу з перламутровим відблиском і ще кілька кольорових.

   За ним було неймовірно смішно спостерігати.

   — Це ваш зв’язок? — запитала Нектарія, не припиняючи гратися намистинкою й при цьому навмисно підсовуючи темному вкрай провокаційні думки. Вона з цікавістю глянула на мене.

   — Так, зв’язок, — сухо відповіла я. — Але у містечку з магічною академією та магами, які не проти підзаробити, немає жодної крамниці з дорогоцінним камінням. І досить уже знущатися з мого некроманта!

   Я вихопила браслет у сестри й знову надягла його на зап’ясток.

   — Ти відчував через намистину мої дотики? — кинула вона, глянувши на нього грайливо. — І, до речі, це не твій некромант.

   — Ми відчуваємо не просто дотики, — спокійно відповіла я, — а й емоційний стан того, хто викликає. Саме тому розрізняємо, коли просять допомоги, а коли просто виходять на зв’язок.

   І вже тихіше додала:

   — Я зрозуміла, що він не мій.

   — Батьку, а можна дослідити цей аспект? — поцікавилася Нектарія. — Мені справді цікаво.

   — Який саме? — уточнив він. — Ринок таких намистин у їхньому регіоні чи відчуття?

   Тепер уже Нектарія завмерла, усвідомивши, що ми всі помітили її зацікавленість. Можливо, окрім самого хлопця.

   Алар так і не відкрив очей — темрява всередині підбурювала його до якихось дій, а він відчайдушно з нею сперечався. Я глянула на це мовчазне протистояння й вирішила не втручатися.

   Батько ж лише посміхався.

   — Спершу цю тему варто обговорити з Даліном, — підсумував він. — Після того, як гості відпочинуть. Перед вечерею якраз поговоримо, а до того — немає про що дискутувати. Зрозуміло?

   Запитання було адресоване передусім Нектарії. Вона без заперечень кивнула й нахилилася до мене.

   — А з ним усе гаразд? — тихо спитала вона, кивнувши в бік Ала. — Складається враження, що він уже заснув. Напевно, дуже втомився.

   — Не хвилюйся, — відповіла я. — Він медитує. Це потрібно для кращого контролю сили.

   — А він сильний магічно? — з цікавістю перепитала вона. — Бо фізично… є на що подивитися.

   Здається, Алар зблід.

   — Ти навіть не уявляєш, наскільки, — сказала я їй.

   А подумки — йому:

   — «Невже так складно тримати себе в руках?»

   — «Замовкни, будь ласка. Зі мною таке вперше», — відгукнувся він.

   — «Давно в тебе не було стосунків, тому така реакція?» — шоковано уточнила я.

   Зробив глибокий вдих і повільний видих.

   — «Ні. Це щось інше. Дай мені час заспокоїтися. І досить знущатися».

   — «Запам’ятай мою доброту. Я відстану від тебе на якийсь час».

   — «Дякую».

     Поки ми спілкувалися подумки, а хлопець не відкривав очей, сестричка безсоромно розглядала некроманта.

   — Слухай… а він гарний, — тихо промовила вона.

   Алар взагалі перестав дихати. Я ледве стримала сміх. Але Нектарія все не заспокоювалася:

   — А у вас точно ніяких відносин? Мене він дуже зацікавив. Хочеться ввечері трохи поспілкуватися… у саду, наприклад.

   Я вже не витримала. Закрила обличчя руками і розсміялася вголос. Коли заспокоїлася, нахилилася до вуха дівчини й пояснила:

   — У некромантів дуже хороший слух.

   Вона трохи зашарілася, обдумала свої слова й здивовано подивилася на мене. Голос вже був голосніший, щоб ніхто не подумав про якусь інтригу:

   — А я нічого такого й не казала. Ну сподобався, ну цікаво. І що з того?

   — Все! Шах і мат! — проголосила я. Алар прикрив обличчя рукою.

   Якраз під’їхали до мого рідного двору. Біля воріт нас зустрічала мама, поруч стояв брат, очікуючи, коли ми зупинимося.

   Ледь двері відчинилися, він миттєво витяг мене з карети й закружляв по двору. Я майже верещала, як у дитинстві.

   Поставив мене на ноги та міцно обійняв. У цей час з карети вийшов Алар і допоміг Нектарії.

   Хитра лисиця зробила вигляд, що спіткнулася — і хлопець миттєво спіймав її за талію. Вона злегка торкнулася його шиї руками й ненав’язливо притиснулася.

   Поставивши її на ноги, він завмер, ледве дихаючи. А вона, повільно проводячи руки по його шиї, поклала їх на груди. Мені його навіть шкода… Його оточують з усіх боків, а він і ведеться. Але нехай — це ж моя сім’я, не страшно.

   Брат теж спостерігав за цією «картиною» й кинув мені погляд:

   — І що це за виставу вона влаштувала?

   — Є непогана пропозиція, — відповіла я, — але про неї вже після відпочинку. Я дуже втомилася.

   — Я радий тебе бачити. Як ти? — обійняв мене ще раз і передав мамі, яка вже чекала своєї черги на обійми.

   — Все добре, і я щаслива, — відповіла я.

   — Це дуже добре. Піду познайомлюсь, — промовив брат. — Сподіваюся, не з твоїм хлопцем.

   Я посміхнулася й кинула погляд на парочку:

   — Ні, не хлопець. А дуже надійний друг.

   — Тоді все гаразд. Давненько вона не була такою безтурботною, — сказав брат, і я знову посміхнулася, відчуваючи тепло рідного дому.

   Повернулася до мами, і вона одразу міцно обійняла мене.

   — Я дуже скучила. Як твоє навчання?

   — Все дуже добре. Але давай ввечері розповім, — посміхнулася я, — я дуже втомилася.

   — Гаразд, моя хороша. Іди забери свого друга у цих стерв’ятників, — мама кинула погляд на компанію, — інакше з’їдять, і кісток не залишать.

   Я подивилася на Алара — він стоїть, про щось домовляється з братом. Пора його звідти витягати.

   — Ал, пішли, покажу тобі твою кімнату.

   — Я і сама можу йому показати, — промовила Нектарія.

   — Нектарія, дай хлопцеві відпочити, — втрутилася я. — Ми довго їхали й дуже втомилися. Ввечері поспілкуєтесь, поки ми вирішуватимо справи з Даліном і батьком.