23.2

   Я підхопила її під руку, і ми, посміхаючись, пішли поруч. А ось Алу я поки нічого не скажу — йому не завадить трохи переживань.

   Ми вдвох вмостилися в кареті, зачекали, поки батько з некромантом складуть речі й теж зайдуть усередину. Я попросила, щоб Ал сів навпроти мене.

   — Тату, в мене до тебе прохання.

   — Слухаю, доню.

   — Після адміністрації наш маршрут має пройти повз його дім.

   Називати ім’я мені досі було важко, але всі мої рідні чудово знали, про кого йдеться.

   — Ти впевнена? — здивовано спитала сестра, взявши мене за руку, намагаючись підтримати.

   — Так. Мені потрібно, щоб він або хтось із його оточення мене побачив.

   Я глянула на Ала.

   — І буде добре, якщо в цей момент ти теж виглянеш із вікна.

   — Без питань, моя… — він замовк, не договоривши.

   Мене це так розсмішило, що я ледве стрималася.

   Увесь час, поки ми їхали, батько розпитував про навчання, мої справи, заняття й досягнення. На деякі питання я промовчала — хотіла похизуватися здібностями вже вдома.

І постійно ловила короткі, крадькома кинуті погляди Ала й Нектарії одне на одного.

   — «Що за дитячі ігри у вас?» — не витримала я і звернулася подумки до хлопця.

   — «Я вже відповідав. Я не розумію, про що ти», — прийшла його відповідь.

   — «Милий мій, я розумниця, а не дурепа. Ти мою сестру очима з’їдаєш. Про ревнощі, я так розумію, вже недоречно говорити?» — і я ледь помітно усміхнулася.

   Бідолашний від мого звертання аж смикнувся. Ох, як же швидко все змінюється.

   — «Все. Ти більше не конкурент Лейфу?»

   — «Досить знущатися, будь ласка…»

   Я лише усміхнулася й кивнула головою вбік, даючи зрозуміти: тепер я від нього не відстану.

Саме в цю мить ми під’їхали до адміністрації. Батько вийшов першим і простяг мені руку. Я прийняла її й теж вийшла.

    — Ми ненадовго. Ви поки поспілкуйтесь про щось цікаве, — кинула я й із неймовірно піднесеним настроєм пішла до сходинок.

   — Ти впевнена, що цьому хлопцеві можна довіряти? — тихо запитав батько.

   Я нахилилася до його вуха й прошепотіла:

   — Я розповім тобі першому маленький сюрприз.

   — Кажи вже.

   — Я маг розуму. Четвертий рівень.

   Я зробила паузу.

   — І повір мені, Алар — це та людина, якій я без вагань довірила б власне життя.

   Батько зупинився й уважно подивився мені в очі. Я на мить дозволила їм засвітитися.

   — А щоб тебе… — вихопилося в нього. Він швидко взяв себе в руки й уже пошепки додав: — Тобто це ти будеш страчувати?

   — Так. Але поки що — мовчимо про це.

   Ми занесли копію дозволу, вислухали обіцянки, що підозрюваного сьогодні ж візьмуть під варту, і повернулися до карети.

   І тут мене чекало справжнє здивування. Алар так і сидів на своєму місці, але виглядав так, ніби зовсім не знає, куди подітися. Нектарія ж, навпаки, здавалася мрійливою й дивно задоволеною.

   Я легенько торкнулася їхніх свідомостей. З’ясувалося, що Нектарія перейшла в наступ, а хлопець, не очікуючи такого повороту, впав у ступор і розгубився.

   — «Що, мій хороший, зводити з розуму відвертими розмовами Лін — це одне. А коли дівчина, якій ти справді цікавий, фліртує з тобою — зовсім інше?»

   Він підняв на мене все ще блакитні, збентежені очі.

   — «А вона… зацікавлена?»

   Я лише знизала плечима. Так просто відповідей я не роздаю.

   — «Сам розбирайся».

   Хотіла ще й язика показати, але вчасно помітила зацікавлений погляд Нектарії, спрямований у наш бік.

   — Щось ви сьогодні надто тихі, — зауважив батько, дивлячись на цю дивну картину.

   — Я дуже втомилася з дороги. Хочу відпочити, — відповіла я.

   Ал мовчки підтримав мене, кивнувши.

   Ми звернули на знайому вулицю, і карета навіть трохи сповільнила хід. І я побачила його. Я досі не могла зрозуміти власних почуттів: бажання вбити негайно… чи все ж таки забитися в кут і не дихати.

   Не знаю, як я виглядала в ту мить, але хлопець торкнувся моєї руки — і я мимоволі сіпнулася. Він не відсторонився. Навпаки — взяв мої долоні у свої й стиснув майже до болю, різко повертаючи мене до тями.

   Я підняла погляд і зустрілася з його зчорнілими очима. Помітила, що Ал тримає наді мною контур, приховуючи мої очі від сторонніх. Це заспокоїло. Я ледь усміхнулася — з вдячністю.

   Знову подивилася у вікно. Він теж мене помітив. Зблід. Зупинився.

   Я розкрила долоню — маленький павучок зіскочив з неї й миттю побіг у бік того мерзотника. Я дивилася на нього з посмішкою. У цей самий момент Ал посунувся ближче до мене й також уважно глянув назовні.

Хлопець перевів погляд з мене на некроманта… і почав відступати спиною, не відводячи очей.

   Ми поїхали далі. Я нарешті змогла нормально вдихнути. Алар знову торкнувся моєї руки, і я звернула на нього увагу.

   — Ну як ти? Все добре? Чи, може, Грума викликати на допомогу? — у його голосі прозвучала хитра нотка. — І взагалі… ти трохи налякала свою рідню. Вони магії не бачать, але вплив відчувають.

   Я повернулася до батька й сестри. Вони сиділи притихлі й дивилися на мене шоковано. Я кинула до них щупальця, перевіряючи емоційний стан.

   — Ні, мій хороший, — посміхнулася я, — це вони від тебе в шоці.

   Водночас Ал прибрав від мене руки й більше не дивився в бік моїх рідних.

   — Вибачте, будь ласка. Я іноді забуваю, що ви не маги… і беззахисні переді мною.

   — Не зважай, — спокійно відповіла я. — Вони не з лякливих. Просто… здивовані.

   Зробила паузу.

   — Я ось про що думаю: як я взагалі могла бути в це закохана?

   — Знаєш, — задумливо озвалася сестра, дивлячись на некроманта, — я теж тепер про це думаю. Можливо… тоді просто не було інших варіантів?

   — Мила моя, ти зараз на що натякаєш? — запитала я, уважно стежачи за реакцією Ала.