23.1

   Ми були одні. Хлопець повернувся до мене й подивився своїми неймовірно блакитними очима.

   — Мила моя, а давай домовимось: після страти ти видалиш із мене цей жах. — Він знову обійняв мене за плечі й уже тихіше додав на вухо: — Ти неймовірна молодець. Після всього цього, будучи магом розуму, ти не намагалася ламати всіх чоловіків навколо, щоб виявити в них мерзенні наміри. А ми… іноді буваємо нестримні у своїх фантазіях.

   — Цікаве спостереження. — Я хитро посміхнулася. — Я все ж таки доберуся до твоїх спогадів про мене.

   — Краще й їх видали. Я навіть не хочу згадувати, що про тебе думав на початку нашого знайомства.

   — Можеш без подробиць пояснити своє ставлення? Я тобі подобалась?

   — Не те слово. Мене до тебе тягнуло неймовірно. Але це в минулому.

   — Ти ж розумієш, що всьому вина наші здібності?

   — Мені здається, вони лише підштовхують. А вибір ми робимо самі. — Він уважно подивився на мене. — Тільки не кажи, що ти вважаєш, ніби між вами з Грумом немає жодних почуттів, лише вплив магії.

    Я опустила очі, щоб він не помітив моєї реакції. Та він нахилився, заглядаючи мені в обличчя.

   — Добре, зайдемо з іншого боку. Ти допускаєш думку, де ми з тобою в ліжку, оголені, займаємось…

   — Досить! — скрикнула я. — Я навіть не допускаю думки, що ми з тобою цілуємось. А не те щоб…

   — Молодець. А тепер уяви замість мене Грума.

   У ту ж мить, щойно я уявила, як Лейф просто дивиться на мене й обережно обіймає за талію, щоки спалахнули.

   — От бачиш, — м’яко сказав він. — Судячи з реакції твого тіла, все зрозуміло. Магія не здатна так впливати — вона лише підштовхнула. А далі вже розбирайся сама. Я впевнений, що і Грум з Моїром, попри минуле, зараз спілкуються спокійно. Тож досить шукати проблему й ставити обмежувачі.

   Поки ми говорили, я відчула: він нарешті розслабився і прийшов до тями.

   Диліжанс знову зупинився, підбираючи ще когось дорогою. Хлопець сів поруч, прибрав руки з моїх плечей, прийняв більш пристойний вигляд і легко посміхнувся.

   Люди потроху заповнили всі місця. Подорож була важкою й нестерпною, хоча завдяки некроманту проходила значно веселіше. Якщо хтось починав мене дратувати, я обережно впливала на цю людину. Ми з Алом домовилися, що після приїзду я заховаю свої здібності. Хай думають, що я просто привезла некроманта для розбірок — подивимось, як вони на це відреагують.

   Дорога зайняла найжахливіші три дні — з постійними зупинками на перекуси й ночівлею в заїжджих дворах. Виявилося, леді Строн замовила для нас диліжанс із комфортом. Бо коли я їхала сама, ночівлі під відкритим небом були звичною справою.

   За час подорожі люди якось почали дружньо спілкуватися між собою, оминаючи лише нас. З Ала було зрозуміло чому — він одразу позначив свою здатність некроманта. А я й сама намагалася триматися якомога далі від інших.

   Кілька разів мене питали, чому я подорожую з некромантом. Я відповідала з усмішкою, що це найкращий охоронець. Усі одразу високо оцінили такий варіант. Некромант і справді значно надійніший за будь-який амулет — щоправда, набагато дорожчий. Нас з Алом щиро веселило таке сприйняття нашого дуету.

   — Нас зустріне мій батько, — сказала я. — Я написала, що їду в супроводі некроманта. Він довезе нас до міської адміністрації, ми залишимо їм копію дозволу, щоб вони взяли підозрюваного під варту.

   — Думаєш, це якось зупинить його від спроб утекти? — запитав хлопець, уважно на мене дивлячись.

   Я лише посміхнулася.

   — Я збираюся попросити батька провезти нас повз його будинок. Закину туди шпигуна.

   — Я в тобі й не сумнівався, — усміхнувся він у відповідь. — Ти свого не впустиш.

   — До речі, милий мій, — додала я, — будь ласка, не лякай моїх рідних. Вони звичайні люди, магії зовсім не мають. Особливо сестру — вона ніжне створіння. Хоча в справах палець до рота не клади, але в усьому іншому… коротше, не лякай. Домовились?

   — Мене зацікавило, що в тебе є сестра. Вона така ж красуня, як і ти?

   — Вона ще гарніша, ще миліша, ще розумніша. Коротше кажучи, в неї всі мої найкращі риси подвоєні. Ми, щоправда, двоюрідні. Після того, що зі мною сталося, я відмовилася брати участь у справах батька — і, сам розумієш, про одруження вже не могло бути й мови. Її підготували замість мене. Тож тепер вона — завидна наречена.

   — Все, я хочу з нею познайомитись, — хитро підморгнув Ал.

   — Я зараз почну ревнувати, — схрестила руки на грудях і зробила ображене обличчя.

   Він поцілував мене в щоку — і ми разом розсміялися.

   — То куди це ви з лордом Тенлідом їздили? — усе ж таки мені було цікаво.

   — Оскільки Грум поїхав і не встиг пояснити мені правила поведінки на стратах розумників… — він уважно подивився на мене. — Цим питанням зайнявся лорд Тенлід.

   — І що це за правила?

   — Швидше — як поводитись, якщо ти втратиш контроль.

   — Ти мене вб’єш? — спитала я з посмішкою.

   — Не знущайся. Там поетапне роз’яснення, як повернути розумника до тями.

   — Мені це треба знати?

   — Ні, ця техніка тобі не підійде. До того ж там пояснюється, яка саме втрата контролю відбувається. У вас їх може бути кілька. І, як виявляється, є такі стани, в яких розумника неможливо зупинити… але для цього потрібна повна зневіра.

   Він зробив паузу.

   — Я вважаю, з тобою такого ніколи не станеться. У тебе є друзі. І навіть… взаємне кохання.

   Я здивовано подивилася на нього, але промовчала.

   — Гвінллен. На вихід.

   — Яке щастя, що ми нарешті приїхали, — зраділа я.

   Щойно диліжанс зупинився, Ал вискочив першим, прийняв речі й простяг мені руку, допомагаючи вийти. Я розрівняла сукню й почала вдивлятися в натовп, шукаючи батька.

Побачила карету і поруч із нею батька, який про щось розмовляв із фурманом. Він обернувся, помітив мене й помітно зрадів. Та його погляд затримався на некроманті. Він ще не встиг підійти, як двері карети раптово відчинилися — і з неї буквально вилетіла неймовірна істота.