22.3

***

   — Лейф, послухай… Ми вже врятували стільки малих некромантів. Що ми з ними будемо робити? — запитує Моїр.

   У його голові — хаос. Думки зриваються, нашаровуються, а між ними раз по раз спалахують уривки вивчених ритуалів. Хотілося б спробувати. Просто перевірити. Нічого ж страшного…

   — Ми відправимо їх у школу-інтернат. Ейра це владнає, — твердо відповідає Грум.

   — Послухай мене уважно, — Моїр напружено ковтає. — Баланс руйнується.

   Щось не так. Думка чужа. Липка.

   — Ми винищуємо розумників, а некромантів залишаємо. Так не має бути.

   Грум дивиться на нього вже не як на друга.

   — Ти себе чуєш? — холодно питає він. — Ти пропонуєш мені вбивати дітей?

   — Ні! — Моїр різко заперечує. — Навіщо їх убивати? Ми просто використаємо їх як приманку для розумників.

   — Ні, — відрізає Грум. — Ми відправляємо їх в інтернат. А потім — у школу до Ейри. Ти мене почув?

   — …Вибач. Почув, — надто швидко погоджується Моїр. — Ми просто надто близько підійшли до тих тварюк. Я ледве стримуюсь, щоб не розправитися з ними просто зараз.

   Грум мовчки виходить із кімнати. Моїр падає на ліжко й заплющує очі.

   — Ти ж нас чуєш… Віддай цих темних. Ми поділимося з тобою неймовірними можливостями. Ти ж розумієш — так більше не може тривати. Час усе змінити.

   Голоси ллються м’яко, переконливо.

   — Ти будеш щасливий зі своєю коханою. Ніхто тобі не заважатиме. Ми ж відчуваємо — темний винен у твоїх проблемах. Віддай нам. Віддай.

   Моїр різко підскакує, сідає на ліжку й стискає голову руками.

   — Я… я навіть не можу дістатися до своєї свідомості… — шепоче він із жахом. — Її немає. Порожнеча.

   Треба щось робити. Негайно. Я просто візьму дітей із собою. Щоб заманити розумників у пастку. Усіх буде надто помітно. Я візьму кількох. Потім поверну. Логічно. Безпечно. Тимчасово.

***

   Час повертатися. Сил уже замало — треба відпочити.

   Я вийшла зі своєї схованки й пішла до кімнати. Неприємне відчуття не відпускало: щось сталося. Я не хотіла додумувати, але мене лякали ті думки, які відвідували Моїра. Занадто темні. Занадто… не його.

   Щойно зачинила всі двері — одразу ж заснула.

   Зранку всі речі були зібрані. Ми поснідали в приємній компанії. За ці дні вони стали для мене майже сім’єю. Легке, невимушене спілкування, тепло, якого я давно не відчувала.

Леді Грум робила вигляд, що сердиться на нас із Алом, але це був лише вигляд. Було видно — їй подобається наша присутність.

   Перед тим як лорд Тенлід відправив нас до академії, леді Грум обійняла нас і побажала успіхів у нашій нелегкій справі. Леді Строн відправилася з нами — вона мала посадити нас у диліжанс сьогодні ввечері.

   В обід ми зустрілися з Іваром і Лін.

   — Ну що, можна тебе привітати з отриманням дозволу на страту? — стурбовано запитала подруга.

   — Так, — кивнула я. — Сьогодні ввечері ми з Алом вирушаємо до мого рідного містечка.

   — Як довго вас не буде? — запитав Івар.

   Ал сів поруч із ним і розгорнув мапу. Вони швидко поринули в обговорення — де краще зустрітися, щоб зекономити час у дорозі.

   — Ти впевнена, що готова до таких дій? — пошепки запитала Лін, стискаючи мою руку.

   — У мене немає вибору, — відповіла я чесно. — Інакше я не зможу бути щасливою в майбутньому.

   Вона уважно подивилася мені в очі.

   — Тоді я вірю в тебе. Ти впораєшся зі своїм контролем… і не станеш занадто жорстокою.

   Хлопці все розрахували. Виявилося, що на подорож у нас є десять днів. Потім ми навіть не доїдемо до академії — зустрінемося в містечку неподалік звідси й одразу разом із друзями вирушимо до Івара в гості.

   Сумно, що я не побачу Лейфа. Хоча… можливо, до того часу, коли ми зустрінемося, я вже розберуся з минулим. І не лише зі своїм.

   Перед відправкою мене почало трясти. Я швидко зібрала речі й спустилася до Ала.

Він відчинив двері й без жодних запитань впустив мене до себе.

   — Нервуєш? — усміхнувся хлопець.

   — Є таке… — зітхнула я. — Слухай, ти точно витримаєш і не зірвешся, коли дізнаєшся, в чому я звинувачую свого кривдника?

   Ал на мить замислився.

   — Я теж про це думав, — чесно відповів він. — Мабуть, краще, щоб ти показала мені свої спогади трохи раніше. Щоб я був готовий.

   Він подивився на мене серйозно, без тіні жарту.

   — Ти для мене вже майже рідня. А хто знає, як я можу відреагувати.

   Я сіла зручніше. Хлопець одразу зрозумів мій намір і теж сів навпроти — на своє ліжко. Я простягла йому руки.

   — Запрошую до себе в гості.

   — Прикольно, — хмикнув він. — Це перший раз, коли я буду в твоїй свідомості.

   Мить — і ми вже стояли в моїй кімнаті. Ал обернувся навколо, одразу заклавши руки за спину.

   — Виглядає примітивно, — сказав він після короткої паузи. — Але я сумніваюся, що з тобою все так просто.

   — Дякую. Вважатиму це компліментом. Можеш присісти на ліжко. Зараз усе побачиш, але… я з тобою дивитися не буду. Добре?

   — Я розумію, — кивнув він.

   Він сів зручніше. Я поклала перед ним настільну гру й дала в руки кубик.

   — Кидай.

   Я сіла навпроти некроманта. Мені завжди було цікаво, як це виглядає зі сторони.

   Кілька хвилин нічого не відбувалося. Ал просто дивився на гру, повільно кліпав очима. А потім — щось зламалося. Він різко стиснув кулаки. Темрява хлинула з очей і почала розповзатися навколо, чіпляючись за простір. Я вхопила його за руки, тримаючи, намагаючись заспокоїти. Він закрив очі.

   Ми так сиділи мовчки якийсь час. Тоді з різних куточків кімнати виповзли павучки й почали швидко виплітати павутиння навколо темряви. Мої захиснички. Тихі, уважні, безжальні до чужого.

   Ал відкрив очі, кілька секунд спостерігав за моїми крихітками, а потім обережно прибрав залишки своєї темряви з чужої свідомості.