22.1

   Леді відправилися по своїх справах, Ал ще не повернувся, а я зачинилася у своїй кімнаті. Залишила шпигуна-охоронця біля дверей пильнувати навколишнє середовище, лягла на ліжко й заплющила очі.

   Опинившись у своїй улюбленій кімнаті, я відчинила двері до зимового лісу й ступила всередину. Якщо комусь із необачних прийде в голову прогулятися цим лісом, зачарований його неймовірною красою, він утратить свідомість — у прямому сенсі. А вона залишиться тут, як подарунок під ялинкою для мене.

   Я давно зрозуміла: моя зброя — фантазія.

Подекуди можна побачити моїх помічників — у снігу вони плетуть непримітні павутини й розкидають їх усюди. Мені не потрібно дертися по кучугурах, а от незваним гостям доведеться.

   Я дійшла до невеличкого будиночка й зайшла всередину. Посеред кімнати стояв письмовий стіл. На ньому сидів великий павук і стрімко виплітав візерунки, а дрібна малеча допомагала розкладати все по поличках.

   У Алара спогади мають вигляд книжок. У мене ж — павутиння. Якщо торкнутися його неправильно, воно миттєво здіймається, немов від легкого вітерця, й сплутується з іншими нитками. Непоміченим тут не залишиться ніхто.

   Завдяки некромантам у мене достатньо сил, щоб постійно створювати нових помічників. Коли я відчуваю стрімке бажання скинути зайву енергію, мені не потрібно впливати на когось — я вкидаю все в себе.

   Можливо, й справді варто пошукати в собі щось від життя: вони роблять усе, щоб нікому не нашкодити.

   Часу в мене небагато, тож треба братися до роботи.

   — Ну і що цікавенького ти мені приніс? — торкаюся павучка пальцями.

   Він стрімко біжить до дальньої полички, я — за ним.

   — Давай із самого початку.

   Я зібралася з думками й пірнула в чужі спогади.

***

   — Привіт! Я Карт Моїр, маг розуму, другий рівень, перший курс. А ти? — він простягнув руку хлопцеві з темним волоссям і неймовірними очима бурштиново-медового кольору.

   Ці очі мене з розуму зведуть. Так. Заспокойся.

   — Привіт. — Лейф простягнув руку у відповідь, і його очі не потемніли. — Я Лейф Грум, некромант, третій рівень, перший курс.

   — Приємно познайомитись. Виходить, будемо на одному факультеті. — Моїр усміхнувся. — А як ти ставишся до війни? Я дуже хочу якнайшвидше завершити навчання й потрапити у вир подій.

   Грум подивився на нього поблажливо.

   — Ти щойно вступив на перший курс — і вже на війну? — він поплескав Моїра по плечу. — Мої батьки загинули. А тепер ще й сестра вирушила туди.

   — Вибач… — Моїр опустив погляд. — Я завжди був сам по собі. Батьки від мене відмовилися, коли я був зовсім малим. Мабуть, тому й хочеться довести собі, що я чогось вартий.

   — Не поспішай. Ще встигнеш довести, — спокійно відповів Грум. — Зараз нам потрібні максимальні тренування й підвищення рівня. Якщо чесно… я теж хочу якнайшвидше опинитися на війні. За сестру дуже переживаю.

   — А ти чув, що розумникам радять тренуватися разом із некромантами? Для кращого зростання рівня, — запитав Моїр і майже фізично чекав позитивної відповіді.

   — Так, щось таке чув, — Грум глянув хитро. — Але там нібито потрібні криваві ритуали, щоб розумник міг посилитися через некроманта.

   — Та не вигадуй, — розсміявся Моїр. — Це ті тварі просто лякають усіх. Мовляв, без некромантів розумники взагалі не здатні розвиватися.

   — Ходімо на полігон? Потренуємось перед початком навчання, — запропонував Грум.

   Моїр з радістю погодився, і вони пішли разом.

***

   Я винирнула зі спогаду й з обуренням подивилася на павучка.

   — І що тут важливого чи цікавого, окрім їхнього знайомства?

   Павучок підбіг до моєї долоні й притулився до неї, мов кошеня.

   — Ти хитрун, — зітхнула я. — Хотів, щоб я побачила його студентом?

   Він знову обережно потерся.

   — Він тобі подобається, я розумію. Але він небезпечний для нас так само, як і я — для нього. Ось із цим нам і треба розібратися.

Я знову занурилася в новий спогад.

***

   За пів року мій рівень піднявся до максимуму. Невже це через Лейфа? У нього, до речі, теж — усе вище й вище. Але мені замало.

Я вже без проблем ходжу чужими свідомостями, пастки мене не бентежать. Жодні. Хіба що… Мені здається, Лейфу це не подобається. Останнім часом він ховає свою свідомість. І з цим треба щось робити.

   Цікаві думки відвідують цю темну голову.

   Моїр сидить на підвіконні й когось чекає, раз по раз прокручуючи в голові способи підвищення власних здібностей. Мені здається, він на цьому схибився. Але відчувши когось — і думки миттєво зникають. Він зіскакує з підвіконня.

   З-за повороту до нього біжить леді Пейр. Точніше — Міала. Легка, повітряна, щаслива…

Але лід застиг у її очах.

   — Що сталося, красуне моя? — занепокоєно питає Моїр, обіймаючи дівчину за талію.

   У ту ж мить він кидає щупальця в її свідомість. Неприємна розмова з імператором. Погано.

   — Мої батьки загинули, — тихо каже вона. — Я єдина спадкоємиця роду. Імператор натякнув, що тепер маю значно прискіпливіше обирати майбутнього чоловіка.

   Вона робить крок убік, віддаляючись від Моїра.

   — І він запропонував Лейфа Грума.

   Внутрішнє обурення неможливо не помітити.

Жахливе, пекуче бажання вбити одного некроманта. Моїр стримується, ховає почуття якомога глибше — але воно проростає.

   — Ти ж казала, — напружено говорить він, — що я маг розуму. Що щойно затвердять мої здібності — мене відправлять на війну. Я досягну статусу, гідного тебе.

   — У тому й річ, що ти розумник, — Міала дивиться просто. — Уже всім відомо, що саме вони розпочали знищення нашої країни.

   — Але ж я тут ні до чого! — зривається Моїр.