18.2

   — А тебе я точно вб’ю, — пошепки пообіцяла Алару.

   — Що ти наробила?.. — він ударив себе по лобу й заплющив очі.

   Професор ще кілька хвилин уважно дивився на нас, після чого повернувся до дівчини.

   — Студентко Корт, є надія, що мені лише почулось образливе слово на адресу студентки Мелуш.

   Вона, все ще бліда, швидко закивала, підтверджуючи, що «почулось».

   — Чого ти втручаєшся, куди не просять? — я повернулась до Ала. — Самі розберемось.

   — Краще привітай мене. Я вже п’ятий рівень. Найвищий для студента!

   Ну і як його ненавидіти? Ще мить тому хотіла вбити, а тепер дивлюсь на нього з щирою радістю.

   — Це треба відзначити!

   — Увечері зберемось разом. Я пригощаю.

   — А я всі екзамени здала й тепер теж можу їздити у відрядження, — додала я. — Ще один чудовий привід зібратися.

   Грум кинув у наш бік незадоволений погляд, але не сказав ані слова.

   — До речі, он та дівчинка завтра вилетить з академії. Дурненька, — я кивнула в бік однієї з красунь, які не відходили від Грума.

   Ал уважно придивився.

   — Не бачу причини, — продовжив сканувати.

   — Вона вже причепила до нього зв’язуюче закляття. Придивись: тоненька магічна ниточка тягнеться між ними.

   — Як ти це бачиш? Я не можу її вхопити — вона розмивається в очах. І що цього разу?

   Я просто вклала відповідь йому в голову — не хотіла, щоб Грум почув.

   — «Скоріше за все, закляття з перенесенням просто в його ліжко».

   — «Ти так легко про це говориш?» — відповів він подумки.

   Я здивовано глянула на нього. Продовжив вже говорити в голос.

   — Хоч крапля ревнощів у тобі є?

   — Ні. З чого б це?

   — Хоча б з того, що він дивиться на оголених дівчат, — пробурмотів хлопець.

   Грум завмер. Я одразу помітила його реакцію.

   — «Ти забув, що я бачу його емоційне ставлення — це по-перше. А по-друге…»

   — Він же перестав через тебе нервувати. Виходить, довіряє. Чого б це мені йому не довіряти?

   Він подивився на мене з посмішкою.

   — Хитра ти.

   А професор розслабився й пішов далі, продовжуючи щось пояснювати групі.

   — Слухай, ти ж спеціально сюди прийшов і почав саме цю тему розганяти, — сказала я вже після заняття, коли група пішла переодягатись, а ми підійшли до Грума. — Тобі що, професор Грум за це гроші платить?

   — Ні, я з найкращих спонукань, — усміхнувся Ал.

   — Я це запам’ятаю, — відповів замість мене Грум.

   Отже, все ж чув нашу розмову.

   Зроблю я тобі веселу нічку, — хижо всміхнулась я Алу.

   — Мені не подобається твій погляд.

   — Це рівно те, на що ти заслуговуєш.

   — Досить вам уже сперечатись, — втрутився Грум. — У нас тиждень до балу, а ви поводитесь, як малі діти.

   Я дивилась на нього з живою цікавістю, готова до будь-яких завдань. Він глянув на мене — й одразу відвернувся.

   — Поставтесь до цього серйозніше.

   — Не хвилюйтесь так. Ми все розуміємо й постараємось бути обачнішими, — промовила я, розглядаючи чоловіка, який так щиро про мене піклувався.

   Ал штовхнув мене плечем.

   — Тренуйте захист, будь ласка, — звернувся Грум уже до нього, помітивши грайливий настрій Алара.

   — Завтра мене не буде на занятті. Ми домовились із леді Строн і леді Грум зайти до крамниць. Це нічого, якщо я пропущу одне заняття? — спитала я.

   Знову короткий погляд.

   — Нічого. Ви й так уже все здали. У вас вільний тиждень.

   Він рушив до виходу, але зупинився й додав, не обертаючись:

   — Цього тижня занять зі мною не буде. Я їду до столиці. Побачимось уже там, на балу.

   — Гарного відпочинку… — це все, що я змогла з себе видавити.

   — Що сталося? Важко без нього прожити всього лише тиждень? — Ал дивився, як Грум зникає в темряві.

   — Не «лише», а цілий тиждень. І досить з мене знущатися. Ти ж розумієш, що прийде час — я тобі помщусь.

   — Мила моя, ти не здатна мене образити, — промовив він і надіслав повітряний поцілунок.

   Я розсміялась.

   — Як же тобі важко тримати себе в руках при ньому.

   — Я просто намагаюсь бути тактовним, — він клацнув мене по носі. — Ходімо вже на обід. Заодно домовимось із друзями щодо відпочинку.

   Лін з Іваром уже чекали на нас і жваво про щось домовлялись.

   — Привіт. Як у вас справи? — я присіла поруч із Лін.

   — Слухайте, ви ж додому не їдете? — запитав Івар нас із Алом. — Я запрошую вас до себе в гості на місяць.

   — Оскільки я тепер вільна, вдома мене не чекатимуть, тож я їду, — з наймилішою усмішкою відповіла Лін. — Але мені потрібна компаньйонка.

   — Я була б не проти, але зможу сказати напевно лише після балу, — відповіла я.

   Лін подивилась на мене з цікавістю.

   — Є надія, що мені дадуть дозвіл на страту.

   Усі троє дивились на мене перелякано. Лише Ал мовчки поплескав мене по плечу на знак підтримки.

   — Ти цього так хочеш? — майже пошепки спитала Лін.

   Я торкнулась її руки й частково відтворила спогад із минулого — без найжахливіших деталей. Вона різко відсахнулась, погляд став божевільним. Івар одразу притримав її за плечі й обережно притиснув до себе.

   — Що ти там побачила? — запитав він.

   — Те, після чого я б не захотіла жити, — відповіла вона, і на очі навернулись сльози.

   — Ми зачекаємо вас в академії, — вирішив за всіх Івар. — Коли ви владнаєте всі справи, тоді й домовимось, як далі пройде наш відпочинок.

   — До речі, — Ал поспішив змінити тему й водночас похизуватись, — я хотів би запросити вас сьогодні ввечері. Святкуватимемо моє підвищення до п’ятого рівня.

   Лін одразу перестала сумувати й з радістю обійняла Алара.

   — А я тільки до четвертого наближаюсь, — зізналась вона.