18.1

   Сиджу на ліжку, шокована. Нащо я це зробила? Болю більше не було. Лише відчула вібрацію від намистин — усіх трьох. Торкнулась їх, і в ту ж мить у двері постукали.

   — Заходьте! — крикнула я. Сил вставати не було. І бажання — теж.

   У кімнату залетіла Лін і міцно мене обійняла. Я відчула, як вона схлипує. За її спиною Івар з Алом розкладали щось на столі. Я гладила Лін по голові, а сама крадькома стежила за хлопцями.

   — Зараз обід. Ми зібрали, що змогли, і одразу до тебе, — пояснив Івар, обережно відтягуючи від мене Лін.

   Вона розвернулась і тут же розридалась у нього на плечі.

   — Чого ти плачеш? Усе ж добре? — не розуміючи, питаю я в Лін, але поглядом шукаю Алара.

   — Ну так, це ж усього лише смерть, — Ал схрестив руки на грудях і дивився обурено.

   — Невже справді є кому мене оплакувати? — моєму здивуванню не було меж.

   Усі троє подивились на мене з таким виразом, ніби серйозно роздумували, чи не вбити мене прямо зараз.

   — Вибачте мене, чесно… Я так захопилась дослідженнями, що навіть не подумала, як боляче може бути комусь через мене, — на очі навернулись сльози. — Але… це так приємно — знати, що за тебе переживають.

   Некромант сів поруч і обійняв мене за плечі.

   — Не роби так більше. Я цього не витримаю.

   Я подивилась на нього з цікавістю.

   — А що саме не витримаєш: з того світу витягувати чи за груди тримати?

   Лін завмерла й повільно повернула голову до некроманта. Івар теж дивився на нього зовсім не добрим поглядом. А Ал — на мене.

   — От нащо ти це сказала? — пробурмотів він. — Нормально ж страждали по тобі… — і невпевнено зиркнув на друзів.

   А я не витримала й засміялась.

   — Я тебе вб’ю! — вибухнула Лін. — Ти зовсім вже?! Вона вмирає, а ти її…

   — Ага, він мені ще й сорочку розірвав і до білизни ліз, але йому професор Грум завадив, — додала я.

   Івар уже тримав Лін, яка була готова накинутись на некроманта й щось йому видерти. Я сиділа й усміхалась. Ал дивився на мене з таким виразом, ніби не міг повірити, що я це сказала. А Івар намагався по наших обличчях визначити, відпускати дівчину чи ні.

   — Та заспокойся вже, це їхні ігри знову, — крикнув вогневик.

   Він обхопив Лін за талію, але не втримав рівновагу й гепнувся на стілець. Дівчина опинилась у нього на колінах, завмерла й почервоніла.

   — Ну, якщо так можна сказати — заспокоїлась, — констатував Ал. — Давайте їсти. Скоро заняття.

   Лін так і лишилась сидіти на колінах у Івара. Вона кілька разів намагалась сповзти, але він щоразу її притримував.

   — Якщо я тебе зараз відпущу, ти підеш убивати Алара, а ми всі голодні, — спокійно пояснив він. — Давай поїмо, а тоді роби, що хочеш.

   — Я не голодна. Мене леді Строн і леді Грум нагодували й чаєм відпоїли.

   — Тоді сиди й дивись, як їмо ми, — повідомив некромант і спокійно продовжив трапезу.

   Після цього вони зачекали, поки я переодягнусь у форму, і ми разом пішли на заняття.

   День минув, мов у тумані. На медитацію зайшла леді Строн, ще раз мене просканувала, задоволено усміхнулась і пішла. Ал провів мене до гуртожитку, зупинив біля входу.

   — Поговори, будь ласка, з ним, — тихо сказав він і рушив далі.

   Я не одразу зрозуміла, про кого йдеться. Лише озирнувшись, побачила Грума й завмерла, чекаючи розвитку подій.

   — Вибачте… за те, що ледь не вбив вас, — сказав він.

   Я підняла очі. Вони знову були не темні — а неймовірні.

   — Ви вирішили більше від мене не ховатися? З чого б це?

   — Мабуть, з того, що через мою недовіру тепер ви ховаєтесь від мене, — відповів він, тримаючись на прийнятній відстані, зі схованими за спиною руками.

   — Ви не винні в тому, що сталося. Ви ж пам’ятаєте — я роблю лише те, що хочу. І це був мій вибір.

   — Я надто зосередився на вашій упертості й навіть не допустив думки, що ви просто пропустите мій напад, — він на мить знизив голос. — І ще раз… вибачте.

   Він хотів зробити крок ближче, але зупинився. А я раптом зрозуміла, що дуже хочу, аби він мене обійняв.

   — І ви мене вибачте. За те, що так вас підставила. Дякую за турботу.

   Він усміхнувся, побажав мені на добраніч — і зник у темряві.

   Після того інциденту ми з Грумом більше не залишались наодинці. Постійно хтось був поруч. Іноді до тренувань підключалась Строн, Ал узагалі майже не відходив від мене, а часом навіть професор Тенлід заходив подивитись на заняття.

   Навчання стало неймовірним. Коли твоя голова не зайнята чоловіком, у якого ти закохана, вчитись значно легше. А я вже не сумнівалась — це саме воно. Мій рівень стрімко зростав, і до балу я, найімовірніше, дотягну до четвертого.

   Почуття я й далі складала в скриньку, але вирішила: дозволю їм вирватися наприкінці року.

   Ловіса зі своєю компанією мене більше не турбувала. Вона лише дивилась на мене з ненавистю й іноді кидала щось дрібне й незначуще в мою адресу.

   Мені подобалось на спільних заняттях у Грума спостерігати за дівчатами, які крутилися навколо нього, постійно намагаючись доторкнутися. Такі смішні. Я вже навчилась здалеку бачити емоційний стан і відчувала кожного з них. Особливо — як змінювався настрій Грума, коли він переставав дивитись на них і помічав мене. Це було неймовірно.

   — Знаєш, якби на мене так постійно дивилась дівчина, я б уже не витримав і порушив усі домовленості, — з-за спини підійшов Ал.

   — Що ти тут робиш? — я щиро зраділа. — Ти ж сьогодні у відрядженні.

   — Був. Уже повернувся, — він поклав руку мені на плечі й схилився ближче до вуха. — Довго ще будеш його перевіряти?

   — Я його не перевіряю, я готуюсь до балу, — відповіла я.

   Ал подивився з нерозумінням.

   — Леді Строн пояснила, що на бал потрібно приходити з парою. Я хочу, щоб зі мною був ти, а професор Грум — з леді Строн. Це ж неправильно, якщо ти прийдеш з однією жінкою, а постійно думатимеш про іншу.