17.2

   Я уявила, як він торкається до мого обличчя долонею – і це буде мій ключ до скриньки.

   Відкрила очі. Вже пізній вечір. Сфери до стелі. Піднялась і подивилася навколо. На підлозі під дверима лежала записка. Підібрала і прочитала:

   "Привіт, це Лін. Я не змогла до тебе достукатися. Ал перевірив через двері, сказав, що ти десь у собі гуляєш. Вирішили не заважати. Якщо до вечора повернешся в реальність, тоді ми з Іваром і Алом на нашому місці."

   Ні… я сьогодні нікуди не піду. Подивилася на годинник — ще є час до закриття їдальні. Треба поспішати, бо я голодна… ну дуже. Прибігла вчасно, встигла схопити залишки їжі: два пиріжки з ягодами і чай. Не ідеально, але для обіду після всіх витрачених сил цілком нормально.

   Сиділа на лавочці біля їдальні, смакуючи, як пиріжки розсипаються в роті. Підійшла Сольвейг, якась невпевнена, і дивилась на мене.

   – Щось сталося, чи ти теж їсти хочеш, а до їдальні не встигла?

   – Я хотіла вибачитися.

   – Добре.

   – Ти не тримаєш на мене зла? – відчуття, що вона мені не вірить.

   – Я не те що не тримаю, я не бачу його від тебе, – розвела руками. – Я взагалі не розумію, чому ти до мене так відносишся. Той, хто тобі подобається, мені не цікавий. А якщо це через Ловісу… Тоді поясни: є сенс знищувати своє майбутнє заради неї?

   – Звідки ти знаєш, хто мені подобається? – прошепотіла вона, крадькома оглядаючись по сторонам. – Я ж навіть друзям не казала… А, ти ж розумниця.

   – Не зовсім. Розумієш, я намагаюся не лізти в чужі думки без дозволу, але виявилось, що через ланцюг ти дуже гучно думала. Я ні в чому не винна, спогад цей захований.

   – Дякую… за все. – вона кивнула і пішла далі.

   – А знаєш… здається, ти йому теж подобаєшся. – раптом промовила я, бо щось мені захотілось це сказати.

   Вона розвернулась, уважно подивилась мені в очі, не побачивши підступу. Злегка посміхнулась і пішла по своїх справах.

   Я повечеряла, залишила чашку там, де сказали, і пішла до себе. Погляд упав на троянди — вони все ще золотаві. Гарний знак.

Пройшла у ванну, сіла під душем і намагалася зібрати все докупи. Стільки питань, а жодної відповіді. Так, думки про Грума заважали дуже сильно. Ніхто не міг пояснити, що сталося на тій війні, після якої зникли всі маги розуму. І ще мене хвилювала моя манера спілкування з некромантами… Я ніколи не дозволяла собі таке ні з одним хлопцем, навіть зі своїм колишнім.

   Треба на цю тему поговорити з професоркою Строн. Вона душа і була на війні. Хоча найкраще джерело інформації — лорд Моїр. Але леді Грум навіть повернула брата, на якого так злилась, щоб тільки я з Моїром не перетнулася. Я дуже нервувала через бал, а тепер хочу на нього потрапити. Подивимось, що з цього вийде. Найголовніше — навчитися контролю.

   З цими думками я й відправилася спати. Прийняла зілля на всяк випадок, щоб точно нікого не бачити. Поки не знаю, а якщо у сновидінні теж можна ключ зламати… якось треба спробувати.

   Ранок, як завжди. Вийшла з кімнати і одразу підійшла до дверей Ала. Обережно постукала.

   – Заходь, я зараз, – пролунало з-за дверей.

   Я зайшла. Кімната була схожа на мою: охайна, чиста, і ніяк не скажеш, що тут живе хлопець. На фоні спогадів про свого брата це була катастрофа. Багато книжок на полицях… я взяла першу, що була ближче, сіла за стіл і почала читати. Щось із некромантських ритуалів.

   Хлопець вийшов з ванної в одних брюках. Він подивився на книгу, яку я тримала.

   – Добрий ранок. Це дуже рідкісна книга, я на неї полювання влаштовував. Навіть Грум просив передивитися.

   Я підперла підборіддя рукою і роздивлялася його з цікавістю.

   – А ти гарний, і тіло в тебе божественне, – сказала я.

   Визирнула з шафи, як раз вибирав сорочку для занять. Очі його виражали занепокоєння.

   – З тобою все гаразд?

   Він повільно почав рухатися в мій бік.

   – Слухай… а тобі взагалі дівчата не подобаються? Чи просто в цій академії немає тієї єдиної?

   – Ти зараз точно зрозуміла, про що саме питаєш?

   – Знаєш… якби я просто хотіла отримувати знання, давно б зламала свідомості й вивчала їх. Але я намагаюся спілкуватися. А виходить… мені все одно не довіряють і постійно намагаються будувати нові пастки. Це неприємно й дуже образливо, – промовила я, піднявшись зі стільця й попрямувала до Ала. – Покажи мені ще раз колір своїх очей.

   Він підійшов максимально близько, поклав руку на мою спину й притиснув до себе.

   – Хочеш… доведу, що мені подобаються дівчата, – дихання було приривисте й гаряче.

   Я ледве помічала, що він вже не зовсім хлопець, а скоріше чоловік. Роздивилася його торс, шию, вдихнула приємний запах і зустрілася поглядом з ним.

   – Очі…

   Кілька хвилин ми мовчки дивилися один на одного. Темрява в його очах повільно розсіювалася, і з глибини на мене дивився неймовірно блакитний колір. У ту саму мить я вже була в його свідомості.

   І вона повністю відрізнялася від тієї, до якої я звикла.

   — Виходить, мені довіряє тільки Івар? Сумно.

   — Він не до кінця розуміє, з ким має справу.

   Ми стояли на березі безкрайнього зеленого океану. Вдалині виднілося невелике, різнокольорове місто.

   — У тебе тут гарно, — мрійливо промовила я й повернулася до нього.

   — Ти розумієш, що зараз я зовсім без захисту? Тобі навіть ламати мене не доведеться, — він стояв понурий, з таким виглядом, ніби прощався з життям.

   Я підійшла ближче.

   — Чого ж тоді впустив? — обережно торкнулася його руки.

   Він сіпнувся, але не відштовхнув. Підняв на мене погляд.

   — Хочу довіряти.

   — Виходить, справа не в мені, а в розумниках? Розповіси мені, будь ласка.

   — Ходімо до моєї бібліотеки?

   — Я не проти. До того ж ти занадто нервуєш, перебуваючи тут.