17.1

   Дійшли до полігону. Дивлюся — Ловіса вже стоїть біля професора Грума і щось йому говорить, а він уважно дивиться на мене. Я спокійно підходжу, зупиняюся поруч із ними, схрестивши руки на грудях. Готова до будь-чого.

   — Ви впевнені, що була образа?

   Я закрила очі, глибоко видихнула й знову відкрила їх. Ловіса зробила крок від мене. Я ж, навпаки, підійшла ближче до Грума і простягнула йому руку.

   — Запрошую до себе у свідомість.

   Він вклав свою руку в мою — і за мить ми опинилися в моїй кімнаті. Грум озирнувся довкола, потім склав руки за спиною. Я посміхнулася.

   — А у вас тут з кожним разом усе затишніше.

   — Дякую. Є ще кілька локацій, але запрошувати до них я не буду.

   Він подивився на мене загадково.

   — Є щось, що треба приховати?

   — Для вас трохи згодом буде ексклюзивна екскурсія.

   Відповідаючи, я клацнула пальцями й розкрила долоні перед його обличчям. Спогад про останню образу від Ловіси розгорнувся між нами. Грум різко видихнув, його погляд став жорстким.

   — Є ще щось подібне? — зло запитав він.

   — А ви вважаєте, що цього замало?

   — Ні. Цього достатньо, щоб викликати на дуель. Але я хочу зрозуміти, наскільки це поширено серед студентів.

   — Усі спогади такого роду пов’язані лише зі студенткою Корт.

   — Пред’явіть, будь ласка, докази.

   — А я можу спочатку їх перевірити?

Посмішка на його губах і крок ближче до мене. Я ж, сама не розуміючи чому, відступила й уперлася спиною в стіну.

   — Затишно, але місця замало для двох.

   — Я не хочу, щоб ви бачили щось, що пов’язане з вами! — різко промовила я й заплющила очі.

   — Ваша реакція неймовірна. Обіцяю, я нікому не скажу, що ви про мене думаєте.

   Гратися некроманти люблять — це факт. Моя помста буде жорстокою. Змахом руки я відкрила перед ним ще кілька епізодів із образами.

   — Я все зрозумів. Дякую за довіру.

   Я заплющила очі й відступила на крок від професора.

   — Студентко Корт, я побачив достатньо.

   Ловіса стояла перелякана, постійно торкаючись жовто-зеленої намистини на браслеті.

   — Зараз я призову до нас професора Красса.

   — Я вибираю вас як свого представника, — одразу заявила Ловіса.

   — Добре. Тоді професор Красс буде представником студентки Мелуш.

   На полігон зайшов професор Красс, і за ним одразу прийшла Сольвейг. Красс підійшов до Грума, вони тихо обговорили ситуацію. Я спокійно чекала, а Ловіса щось шепотіла Сольвейг.

   Група зайняла найкращі місця. Оскільки Соля не поспішала йти від Ловіси, Лін залишилася поруч зі мною. Професори підійшли ближче.

   — Студентки, я сподіваюся, з правилами ознайомлені? — запитав професор Красс.

   — Я ніколи не брала участі в дуелях, — відразу зізналася я. Супротивниці засміялися.

   Професор подивився на них незадоволено, а потім знову на мене.

   — Єдине правило: не вбивати.

   — Добре, постараюся, — сказала я, поглянувши на подружок.

   Їм уже було не так весело.

   — Я так розумію, буде два на два? — запитав Грум. Я подивилася на Лін, вона склала руки на грудях і кивнула.

    Ми з Ловісой вийшли на центр полігону Лін трохи далі від мене за спиною, так само і Сольвейг позаду Ловіси. Я почала нервувати за Лін. Професор представник по праву руку свого студента.

   — Можете починати! — дозволив професор Красс.

   Ловіса тільки почала відкривати руки, і вода потекла між її пальцями. Раптом Сольвейг перетворилася на вовка і кинулася по колу на Лін. Я тільки почала слідкувати за нею, як мене вдарило водяне плетиво. Я зрозуміла задум вовчиці. Сольвейг збиралася напасти на Лін, а потім — вдарити мене в спину.

   Я підняла праву руку — золота клітка перед Ловісой, очей від неї не відривала. Лівою рукою утворюю ланцюг до Сольвейг, чіпляючи його за шию вовчиці.

   — Куди побігла? Ти тепер моя, поки я тебе не відпущу! Сидіти!

   Ланцюг натягнувся, вовчиця завила від болю, але згодом сіла, як слухняний песик. Я прибрала клітку і запустила тонкі нитки в Ловісу — вони пронизали її скрізь. Крик дівчини розірвав тишу, і вона впала на коліно.

   — Ти будеш відчувати цей біль щоразу, коли згадуватимеш мене, — промовила я, максимально зосереджуючись.

   Закрила очі, щоб заспокоїтись. Відкриваю, а Ловіса кидає в мене хвилю, твою же ж, я  нитки вже прибрала. І саме в цей момент тепле повітря вдарило мене в спину обережно не збиваючи з ніг, але повністю відштовхуючи Ловісу з силою вибиваючи з неї все повітря. Вона втратила свідомість.

   Розвернулась до Сольвейг і почала посилювати ланцюг. Від чого вовчиця почала лягати на живіт підвиваючи і підкоряючись моїм наказам.

   — Досить, — розлючений голос Грума вибив мене з думок.

   Від несподіванки я послабила ланцюг і здивовано подивилася на некроманта. У цей момент Красс підійшов до Ловіси, торкнувся її шиї, показав знак, що все гаразд. Грум підійшов до Сольвейг.

   — Зніми з них усі накази!

   Тепер я почала злитися, дивлюся на нього з невірою. Підвищив голос ще й наказово.

   — Негайно!

   — Я цього не хочу! — вигукнула я, я ж покарала їх за справу.

   — Негайно!!! — Грум майже гарчав.

   Відчуття зради накрило мене, але чому він так зі мною? Що я зробила не так? Я кинула погляд на Лін — вона теж була в шоці. Виходить, я діяла за правилами.

   — Чому? — майже пошепки питаю я.

   — Негайно. Більше повторювати не буду, — голос Грума став холодним, і темрява за його спиною повзла до мене.

   Я опустила руки — ланцюг щез.

   — Ви вільні! — майже прокричала я.

   Вовчиця перетворилася назад на Сольвейг, трохи побиту, але вільну.

   — Я можу іти? — подивилася на Грума.

   Він мовчав. Я перевела погляд на професора Красса.

   — Я можу бути вільною? — спокійно, але з легким тремтінням у голосі знову поставила питання я.