16.3

   Я кивнула. Вона виглядала розчарованою — мабуть, у нас уже була готова романтична історія. Але нічого не вдієш.

   Я згадала про своє питання:

   — А хто тобі подобається? Я так і не зрозуміла.

   Вона подивилася на мене, як на малу дитину.

   — А ти що, не знаєш?

   — Звідки? Ми ж про це ніколи не говорили.

   — Я тебе не розумію. Або про розумників надто багато вигадують, або ти — унікум. Тобі не треба зі мною розмовляти, достатньо просто прогулятися моєю свідомістю.

   Я дивлюся на неї в повному шоці.

   — А тобі потрібна така подруга? — відчуття неприємне. — Ви всі боїтеся розумників, але при цьому постійно підштовхуєте нас до неправомірних дій.

   — Вибач… я про це не подумала.

   — Ал, виявляється, теж постійно ховав спогади, бо вважав, що я весь час перевіряю його свідомість. Гарні в мене, бачу, друзі.

   Виходить, вони всі мені не довіряють.

   — Івар, — раптом сказала Лін.

   — Що — Івар?

   — По-перше, він мені подобається. А по-друге — він повністю тобі довіряє.

   — Він хороший і веселий хлопець, але мені здається, трохи ненадійний у стосунках.

   — Хай поки погуляє. Я теж ще не готова до відносин, — і ми розсміялися.

   — То чому ж він мені довіряє? — запитала я, коли ми трохи заспокоїлися.

   — Ми якось говорили з ним про твої здібності, — усміхнулася Лін. — І він сказав, що якби ти справді гуляла по наших свідомостях, то вже давно вбила б його за думки про тебе.

   Дивлюся на неї з відкритим ротом, а вона лише мило посміхається.

   — І він тобі подобається? — перепитала я. — При цьому спокійно розповідає про свої думки щодо інших дівчат?

   — Я ж на нього зараз не претендую, — знизала плечима Лін. — Він вільний.

   — Я тебе зрозуміла, але мені це складно. У мене ставлення до стосунків… егоїстичне.

   — Кожному своє, — вона всміхнулася, а потім уже тихіше додала: — А тобі хтось подобається?

   — Я ще не зовсім розібралася у своїх почуттях, — чесно відповіла я. — Тому точно сказати не можу.

   — Добре. Поговоримо про це пізніше, коли будеш готова.

   Та я б із радістю хоч зараз, — подумала я, — але варто лише уявити, про кого саме хочу говорити, як слова застрягають у горлі.

   — До речі, — ніби між іншим сказала Лін, — ти знала, що Грум повернувся? Заняття із самозахисту знову відновлять.

   — Знала, — трохи розгублено відповіла я. І зловила себе на дивному відчутті, ніби це вона маг розуму й чудово розуміє, яку тему я зараз старанно оминаю.

   — Оу, а звідки, якщо не секрет?

   — У нас із ним тепер індивідуальні заняття. По розвитку моїх здібностей.

   Лін різко почервоніла.

   — Ти чого? — не зрозуміла я її реакції.

   — Та ти знаєш, скільки дівчат мріють про такі заняття?

   — Не знаю і знати не хочу, — я постаралася відповісти якомога спокійніше. — Поясни мені, чого всі так здвинуті на некромантах?

   Вона загадково усміхнулася й пошепки почала:

   — Вони не бувають нульовими. Навіть перший рівень — рідкість. Вони одразу отримують купу привілеїв через рідкісний дар. І найцікавіше — вони красиві. Дуже. Багато дівчат хочуть собі в чоловіки саме некроманта.

   — Через це мене дехто ненавидить? — я кивнула в бік компанії Ловіси.

   — Можливо, — задумливо відповіла Лін. — Вона перевелася сюди зі столичної академії. Бо Грум відмовився повертатися.

   — Звідки такі подробиці?

   — Я багато чого знаю, — усміхнулась вона. — Це ти частіше спілкуєшся з Алом, а я — з дівчатами, закоханими у твоїх некромантів.

І, до речі… ти знала, що вже двох дівчат відрахували з ганьбою?

   Мені здається, плітки затягують, мов мед. Уже так цікаво, що мимоволі з’являється думка: а може, й справді варто трохи поритися в чужих головах?

   — За що? — перепитала я.

   — Вони опинилися в ліжку Грума, — відповіла Лін, прикрила рота долонею й тихенько засміялася. Щоки її зрадницьки почервоніли.

   А в мене очі ледь не вилізли на лоба.

   — Тільки-но навчилися переміщатися — і нічого розумнішого не вигадали, ніж з’явитися в нього з надією, що щось буде. А там уже справа за малим — вимагати одруження.

   — Вони тупі ідіотки? — не витримала я.

   — Мені подобається твоя реакція, — Лін підперла підборіддя рукою й уважно на мене дивиться. — Стільки пристрасті.

   — Нормальна реакція. Тут і магом розуму бути не треба, щоб зрозуміти — це підстава.

   — А-а, ти про це… — з розчаруванням допила чай дівчина. — А якби він не стримався? Тоді все — на гачку.

   Мені стало так смішно, що аж до сліз. Я прикрила очі рукою й ніяк не могла зупинитися.

   — Йому ж не п’ятнадцять років, щоб не контролювати себе.

   — Кого обговорюєте? — з-за спини пролунав знайомий голос некроманта.

   Я різко розвернулася — перед нами стояв Ал і посміхався. Не думаючи, підскочила й обійняла його від радості.

   — Мила, я бачу, що ти скучила, але ж задушиш, — насилу відчепив мене від себе.

   Та дівчата — істоти підступні. Щойно я відступила, як Лін одразу налетіла на нього.

   — Та я щасливчик, і мені це подобається, — засміявся він.

   Втім, руки Лін зі своєї шиї все ж прибрав.

   — Якби подобалося, то вже взяв би нас під руки й повів до себе, — зробила вигляд, що образилася я.

   Лін миттєво зашарілася. Я уважно на неї подивилася.

   — Слухай, а це нормально, що ти так часто червонієш? Так і свідомість втратити можна.

   — Це ти відморожена, а я — вихована, — відповіла вона з янгольською усмішкою.

   І знову вся увага — на Ала.

   — Мені дуже приємно, що мене раді бачити дві красуні. Справді. Просто я страшенно втомився. Побачив вас на обіді — зайшов привітатися. Зараз замовлю вечерю в кімнату й одразу ляжу спати, — він глянув на мене з легким докором. — Поки не знаю, чи буду на вечірній медитації.