16.2

   — Не легко. Але я дуже старанний.

   Він розвертає долоні до мене — і темрява з неймовірною швидкістю мчить у мій бік. Усе, що я встигаю зробити, — кинути вперед золоте павутиння, а за спиною виставити захист у вигляді клітки. І вчасно: темрява, оминаючи павутиння, заходить ззаду. Я намагаюся перерізати його енергію, але це складно. Робити кровний зв’язок, як із Сольвейг, не хочеться — та й навряд чи він на таке піде.

У нього немає наміру поранити мене. Лише вимотати.

   Але ж виграти без прямого впливу на супротивника неможливо.

   Я тільки й встигаю відбиватися. Падаю на одне коліно й бачу, як темні примари починають роздирати мою клітку. Це неправильно… але сил уже майже не залишилось.

   В останній момент я кидаю в Лейфа спогад сьогоднішнього сновидіння — з більш пікантними деталями. Добре, що уява в мене неймовірна. Я вкладаю в це максимум енергії. Секунда. Дві. Він завмирає, на мить втрачає контроль — і цього мені достатньо. Я одночасно знищую примар і падаю на спину.

   — Все. Сил у мене більше немає. Тепер можете вбивати. Я зробила все, що змогла.

   Лежу, розкинувши руки на піску. З боку викладача — тиша. Я підняла голову: він стоїть, не відводячи погляду. Знову лягаю. Нарешті він рухається, підходить і сідає поруч. Не дивиться на мене — я бачу лише його спину.

   — Чому саме такий спогад ти вклала в мою голову?

   Ага. Ніби вночі він нічого не бачив. І сказати, що це перше, що спало на думку, — теж погана ідея.

   — Мені здалося, що такі речі відволікають від бійки найкраще. Я не хотіла підставляти когось із знайомих, тому ми самі стали героями цієї сцени. Наступного разу якихось тварин додам…

   Помітила, як його спина поступово розслабляється. Він повертається й дивиться на мене — дуже незадоволено.

   Досить себе закопувати. Заплющила очі, аби не бачити його реакції. Треба терміново міняти тему.

   — Я ще хотіла у пана Франга запитати про наведення сновидінь.

   Він мовчить. Відкрила одне око — дивиться, не зводячи погляду. Відчуття таке, ніби зараз кинеться й перегризе горло.

   — А вам навіщо?

   — Ну, підміну я вже навчилася робити, а ось принцип наведення не розумію. Ви, некроманти, полюбляєте знущатися з жертв таким чином.

   — Так, полюбляємо. І дуже сильно.

   Сказав це з такою інтонацією, що внизу живота знову потягнуло, а в горлі стало сухо. Зробив вигляд, що не помітив моєї реакції.

   — Підміну на кому пропрацьовували?

   — На ньому ж.

   — І як, вийшло?

   — Так. Він був у шоці.

   — А спробуйте на мені?

   Мало не зірвалося з язика, що вже пробувала. І цілком успішно. Тому я запитала інше:

   — Хочете забути цей спогад?

   Він відкрив рота — і одразу закрив. Не хоче.

Тоді, можливо, варто повернути те, що я вже заховала. Навіщо живитися неіснуючим, якщо є реальне?

   Дивимося один на одного.

   — Добре. Поговоримо на цю тему на наступному занятті, — він відвернувся. — Вам уже час. Треба ще встигнути привести себе до ладу.

   Він підвівся, кілька секунд постояв до мене спиною, потім розвернувся — і в ту ж мить нас знову огорнула темрява. Я опинилася в нього на руках.

   — Навіщо ви так робите?

   Він подивився з усмішкою.

   — До речі, леді Строн і леді Грум переносили мене, не притискаючи до себе.

   Він глянув на мене, спокійно поставив на ноги й зробив крок назад, тримаючи лише за одну руку. Пронизливий холод охопив мене й почав тягнути кудись із силою. Це було неприємно. Я зробила крок до Грума, притиснулася до нього всім тілом і ще й вчепилася в сорочку. Підняла очі — він продовжує посміхатися. Здається, знущається.

   Так захотілося зіпсувати йому настрій і зламати ключ… Але саме в цю мить ми опинилися в моїй кімнаті, і я стрималася. Все ще тримаюся за нього.

   — Вам уже час. Інакше запізнитеся, — прошепотів він мені на вухо.

   Я одразу відпустила його й заплющила очі. Відчула легкий дотик губами до скроні — і все. Я знову одна. За це він не відчуватиме провини. А мені тепер що — щоразу робити підміну?

   Я впала на ліжко, вже нічого не розуміючи.

Полежала ще трохи. Потім — душ і заняття. Сьогодні з менталістами ми вчилися заживляти фізичні рани. Усі маги проходять первинну допомогу, але якщо маг у бою втратив надто багато сил, самостійно вилікуватися він уже не зможе.

Маги душі в цьому найкращі. Я одразу зрозуміла, що це не моє. Таке відчуття, ніби вони зливаються з тобою в єдине ціле й відновлюють без жодного зовнішнього втручання.

   Оскільки я — розумниця, щось новеньке для них, і водночас не здатна лікувати когось, окрім себе, мене поклали на койку як піддослідну. По черзі проводили експерименти — так само “пощастило” й магам життя. У них інший принцип магії, тож сьогодні вони теж відпочиватимуть, як і я.

   Маги душі пояснили, що моя допомога їм не потрібна. Лише наприкінці я маю відзвітувати, у який момент і хто з них упорався краще.

   Я пішла у власну свідомість — наводити порядок і посилювати систему захисту. Спогади про Грума вирішила сховати якнайглибше. І реальні, і сновидіння. Я не дозволю, щоб хтось коли-небудь скористався цими знаннями.

   Дуже хочеться вірити, що це не просто прив’язка мене, а щось більше. Хоч би як я приховувала свої почуття, вони лише посилюються. Мені стає дедалі важче стримувати емоції. Постійно тримати напоготові мерзенні спогади не хочеться, та й негативне ставлення до них поступово згасає. Ненависть уже не так діє на мій розум. Можливо, варто спробувати розчарування — теж непогана емоція.

   Я віддалено відчувала вплив на своє тіло. Коли у зап’ясті почалося сильне поколювання, я різко відкрила очі. Одногрупники завмерли й чомусь чекали.

   — Ви що, мені голки встромляєте? До речі, це неприємно.

   — Просто неприємно чи вже боляче? — запитав хлопець, з яким я ще не встигла познайомитися.