15.2

   Некромант розслабився, підійшов ближче і обійняв мене. Я цього не очікувала.

   — Ти чого? — здивовано питаю.

   — Я сам не розумію, чому наше спілкування завжди перетворюється на флірт. Неодноразово намагався зрозуміти, чи є в мене до тебе щось більше за дружні почуття, але як тебе бачу — все починається з початку. Дуже переживав, що цим тебе зацікавлю, а як перестати — не знаю. Навіть зараз хочеться сказати якийсь жарт і стримуватись важко, — зробив крок, притримав мене за плечі і дивиться в очі. — Мені Івар вже мозок проїв нашими стосунками, а я не знав, з чого почати цю розмову.

   Я розсміялась у голос і притиснула лоб до його плеча. Він продовжує дивитися на мене з острахом.

   Відсміявшись, вирішила пояснити:

   — А мене на цю ідею підштовхнула Лін. Я теж злякалась, що граю з тобою. Намагалася уявити наші стосунки, але не виходить. Все розсипається на стадії поцілунків.

   Тепер черга сміятися за ним. Я здивовано дивлюся на його обличчя — він явно не очікував такого розвороту.

   — Тобто маг повітря маніпулює магом розуму, — і знову сміх.

   — Якось… не дуже розумно вийшло.

   Він ще раз обійняв мене. Ми заспокоїлися, сіли одне навпроти одного й уже почали обговорювати важливіші речі.

   — На кого зробила наведення?

   — Не зовсім наведення. Скоріше — підміну.

   — То на кого?

   — Вибач, але цього я тобі не скажу.

   — На мене? — знову невпевнено подивився він.

   — На тобі я хочу точно перевірити, наскільки це спрацювало. І чому я досі користуюся візуальним переміщенням, бо інший спосіб не вдається. Чому саме в цьому випадку я опинилася в чужій свідомості, перебуваючи не поруч з об’єктом?

   — Скоріше за все, «цей об’єкт» — із посмішкою, показуючи пальцями лапки, — тобі дуже довіряє. Тому й вийшло.

   — А ти мені не довіряєш?

   — Не думаю. Ти намагалася зайти до мене без мого відома?

   — Навіщо? Мають же бути якісь кордони.

   Він долонею вдарив себе по лобі.

   — Ти маг розуму! Які кордони? Я думав, ти вже пройшлася по мені вздовж і впоперек. Я ж кожного разу ховаю свої спогади про тебе й оновлюю пастки, щоб хоч трохи себе заспокоїти.

   — А що ти там такого приховуєш, якщо ми вже з’ясували, що сексуального потягу не маємо?

   — Ну… скажімо так: спочатку ти мене зацікавила як дівчина. Але давай не будемо про це.

   — Я тебе зрозуміла. І ще одне: я була під дією алкоголю і підозрюю, що «об’єкт» теж. То нам тепер треба випити, щоб це розібрати?

   Він знову засміявся.

   — Думаю, достатньо просто розслабитися й досягти стану майже сну.

   — Добре. Лягай на килим і закрий очі. Почнемо.

   — На підлозі не дуже зручно.

   Я сиділа й дивилася на нього, а він додав пошепки з придихом:

   — Оголеними в ліжку краще.

   Я не відводила роздратованогопогляду. Він лише одними губами промовив:

   — Вибач… не втримався.

   — Ти ж розумієш, що насправді цього не хочеш. Але якщо наполягаєш — я зроблю все можливе, щоб тобі сподобалося.

   Він мовчки ліг і заплющив очі.

   — Розслабся. Я бачу темряву навколо тебе — і вона дуже нервує.

   — Ти себе бачила? Як я тепер поруч із тобою розслаблюся?

   — Ти не просто розслабишся, ти ще й отримаєш задоволення.

   Завмер.

   — І дихати не забувай.

   Якийсь час я просто дивилася на нього, вичікуючи, поки він повністю заспокоїться: дихання вирівняється, тіло розслабиться. Я так і залишилася сидіти. Заплющила очі й по пам’яті вибудувала його свідомість. Виявилося, що коли робиш це повторно, виходить значно швидше.

   Знову — порожня кімната. І навколо сотні дверей. Здається, минулого разу їх було менше. Я пригадала, де знаходила темряву. Відчинила потрібні двері — і вона миттєво почала огортати мої ноги, затягуючи всередину. Холод пробирав до кісток. Я розслабилася й підставила їй руки.

   — Ти мене чуєш, я знаю. Обіцяю не нашкодити господарю. Я лише трохи допоможу вилучити себе з його свідомості.

   Темрява продовжувала повільно заморожувати мене, не поступаючись.

   — Не хочеш по-хорошому — давай зайдемо з іншого боку.

   Погладжуючи темряву рукою, я почала відтворювати маленьких золотистих павуків і обережно скидати їх у різні боки. Вони розбіглися й почали ховатися за дверима. Темрява завмерла й потягнулася до моєї руки.

   — Я нікуди не зникну й не нашкоджу. А от ці малята — можуть.

   Темрява розлетілася в усі боки, вишукуючи павучків. А я тим часом дуже обережно підходила до дверей і прислухалася. З‑поза одних дверей вибіг мій помічник, вкусив мене, показуючи, що він там побачив, і помчав далі.

Ага. Ал знайдений.

   Я зайшла всередину. Некромант, як завжди, сидів за столом і здивовано дивився на мене.

   — А я тебе знайшла.

   — Як ти це робиш? І де мій захист?

   — Дуже важко ставати з тобою одним цілим. Навіть довелося створювати перешкоди, — я простягнула йому руку для привітання. — Ти мені довіряєш?

   Він дивився невпевнено.

   — Взагалі-то… намагаюся довіряти.

   — Ну тоді чого гальмуєш?

   Ще якийсь час він вдивлявся в мене, прислухаючись глибоко всередину себе, і зрештою відповів на привітання. Щойно його рука торкнулася моєї — я одразу почала підміняти спогади про нашу розмову. Нагадала, що йому дуже важливо поговорити зі мною про наші стосунки.

   Я прибрала руки за спину й посміхнулася хлопцеві.

   — І що ти зробила?

   — Нічого.

   Я відправила йому повітряний поцілунок, клацнула пальцями — і всі павучки зникли в одну мить. Разом зі мною.

   Я розплющила очі й подивилася на Ала. Він і досі лежав із заплющеними очима.

   — Досить лежати, мій солоденький. Чи ти чекаєш, що я почну будити тебе поцілунками?

   Мовчки підвівся, сів — якось невпевнено.