14.2

   — І що ж ти там такого згадала, що оченята так засвітилися?

   — Оу… — я прикрила обличчя долонями. — І що тепер робити?

   — Хочеш, я тебе до нього відправлю? — зло кинула Грум.

   Я перелякано визирнула з-за пальців.

   — Світяться вони в тебе неймовірно, — сухо зауважила вона, уважно стежачи за моєю реакцією. — Але ти ще не готова.

   — Можна я піду спати, будь ласка… — голос зрадницьки затремтів, на очі навернулися сльози.

   Вони перезирнулися. Строн уже заспокоїлася й, здається, вирішила за всіх:

   — Ми тебе й так достатньо помучили. Тож час відпочити. А нам ще треба дістатися до Лейфа — на серйозну розмову.

   Леді Грум відкрила портал. Я зупинилася, кинула погляд на вино. Світла кивнула — можна забрати. Я вхопила пляшку.

   — Дякую. На добраніч.

   Зробивши крок, я опинилася у своїй кімнаті.

Отже, картає себе і постійно думає про мене. Добре.

   Як пояснював Ал правила наведеного сну: по-перше, жертва має про тебе думати; по-друге, потрібно вбудувати себе у її свідомість; і по-третє — ключ оновлення. З ключем у мене ніколи не складалося, а без нього такі дії вважаються незаконними.

   Я зробила ковток вина, вмостилася на ліжку, востаннє подивилася на квіти й заплющила очі.

   За пам’яттю повністю відтворила лабіринт Грума і почала вбудовувати себе в його свідомість. Добре, якщо він спить — буде легше. Вийшло не з першого разу, але зрештою я опинилася в тій самій точці, де вже була раніше.

   Рухатися треба обережно: я тут чужинка і без запрошення. Тож підемо на звук.

   За третім поворотом я заціпеніла. Там стояв величезний синій вовк. Він одразу відчув мене й загарчав.

   Була не була. Якщо він думає про мене, тут мають мене знати.

   — Тихіше, будь ласка, — прошепотіла я. — Ти мене знаєш. Допоможи своєму господарю. Проведи мене до нього. Я полегшу йому існування.

   Вовк перестав гарчати, але з місця не зрушив. Оцінював. Потім розвернувся і неквапливо побіг у протилежний бік від того, куди я прямувала. Я пішла за ним, паралельно намагаючись вигадати ключ.

   За наступним поворотом почувся шурхіт. Вовк зупинився і далі не пішов. Проходячи повз, я обережно торкнулася його хутра — і відчула пронизливий холод.

Мертвий вогонь.

   Грум — маг мертвого вогню. Це неймовірно.

   — Дякую, — прошепотіла я вовкові й вийшла з лабіринту на відкритий простір.

   Посеред великої зали, просто на підлозі, сидів Грум. Він був якимось дивно зосередженим і знову й знову прокручував спогад нашого поцілунку.

   Ну, це значно краще, ніж якби він дивився на той спогад, який я йому подарувала.

   Я підійшла ближче — і все зрозуміла.

   — Ви п’яні? — не втрималася я.

   Він не одразу відреагував на мій голос, але все ж підвівся й обернувся.

   — Ти мені снишся? — запитав він.

   — Нехай буде так.

   — Це добре… тоді я можу…

   Він миттєво опинився поруч. Я навіть злякалася. Його не можна нервувати — інакше його свідомість просто затягне мене.

   — Закрийте очі, будь ласка, — швидко попросила я. — Ви ж мені довіряєте?

Кілька секунд він просто дивився на мене, а потім таки довірився й заплющив очі.

   І саме тоді мені в голову прийшла ідея ключа.

   Я обережно обома руками обійняла його за шию, піднялася навшпиньки й торкнулася губами його губ.

   А в голові — ніби гумкою — почала стирати спогади про вечір.

Вечеря була. Розмова була. Поцілунок — розмитий, швидше як сон. І жодної провини.

   Скоріше за все, коли я поверну йому цей спогад, він мене зненавидів. Кому ж сподобається наведення і підміна?

   Мені несподівано сподобалося так стояти — близько, тихо. І водночас було боляче від того, що я роблю. Але час тікати.

   Я ще запропонувала йому відпочити. Можливо, того вечора я трохи замкнула його свідомість чужим спогадом — треба буде розібратися, звідки в нього така реакція на мене.

   Я швидко рушила до точки входу. Вовк провів мене, і я прокинулася вже у своєму ліжку. Було дуже сумно. Сльози самі потекли з очей. Як же це неприємно… Можливо, мені просто бракує практики, щоб стати жорстокішою.

   Я простягнула руку до стелі — й з пальців одразу з’явилися тоненькі золоті нитки. Подумки почала їх сплітати, і вони перетворилися на мотузку. Ще трохи змінила структуру — і вже вийшов ланцюг.

   Тепер це буде моя зброя для знищення ворогів. Мені сподобалося.

   Я так і заснула, вибудовуючи навколо себе золоту решітку.

   Зранку мене розбудив гучний стукіт у двері. Було надто рано — навіть будильник ще не встиг спрацювати. Я відчинила, і на порозі стояла Лін.

   — Що сталося? — запитала я, не розуміючи, чому вона така розгублена.

Вона просто з розгону обійняла мене. Я зашипіла, мов змія, і Лін миттєво відскочила.

   — Вибач! Дуже болить?

   — Та ні, нічого не болить, — торкнувшись плеча, відповіла я. — То я по інерції.

   Я зачинила двері. Лін сіла на моє ліжко, а я підійшла до дзеркала, зняла піжаму й почала знімати бинти, які наклала леді Грум.

   Під пов’язками був якийсь м’ясний фарш. Лін ойкнула й закрила рот руками. А я зрозуміла, чому леді так переймалася зовнішнім виглядом. Судячи з побаченого, моя рука вже мала б відпасти.

   Я обернулася до подруги:

   — Почекаєш? Я в душ сходжу.

   Вона все ще виглядала переляканою.

   — Ти впевнена, що тобі не в лазарет?

   Я кивнула, що не треба, попросила зачекати й вийшла. Чула якийсь шурхіт, Лін щось питала, але за шумом води я нічого не розібрала.

Огорнувшись рушником, я повернулася до кімнати.

   На ліжку все ще сиділа Лін. На стільці біля столу — Івар. А Ал уважно розглядав пляшку з-під вина.

   Коли я зайшла, всі одразу звернули на мене увагу. Лін почервоніла.

   — Я намагалася їх вигнати, — виправдалася вона, — але вони дуже настирливі.